Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

– О у? – відповідає Генрі з повним ротом зубної пасти.

– Що думаєш?

Він спльовує.

– Щодо чого?

– Кишенькових крадіжок.

Генрі дивиться на мене із дзеркала.

– Нормально. – Він повертається і дивиться просто на мене. – Я впорався!

На його обличчі широка посмішка.

– Ти чудово впорався.

– Так! – Посмішка згасає. – Генрі, мені не подобається подорожувати часом самому. З тобою краще. Ти не міг би завжди бути зі мною?

Він стоїть спиною до мене, проте ми дивимось одне на одного через дзеркало. Бідолашний маленький я: у цьому віці в мене худа спина, а лопатки випирають, наче зачатки крил. Він повертається, чекаючи на відповідь, і я знаю, що мушу сказати йому – собі. Підходжу, лагідно повертаю його й ставлю поруч, і от ми пліч-о-пліч, на рівні голів, обличчям до дзеркала.

– Дивись.

Ми вивчаємо власне відображення, яке подвоюється у розкішному, багато прикрашеному золотом дзеркалі ванної кімнати «Палмер-гаузу». Те ж саме темно-коричневе волосся, ідентичні темні вузькі очі з колами від утоми. Кидаємо одне одному ті ж самі репліки. Я вищий, мускулистіший і поголений. Він – стрункий, незграбний, кістлявий. Забравши собі з чола волосся, показую шрам, який отримав під час аварії. Підсвідомо він копіює мій жест, торкаючись того ж шраму на власному лобі.

– Такий же, як у мене, – каже здивовано. – Звідки він у тебе?

– Звідти, звідки й у тебе. Він – такий самий. Ми ж однакові.

Момент просвітлення. Я не розумів, а тоді дійшло, от так просто. Дивлюся, як це відбувається. Хочу бути обома нами одночасно, відчути знову, як це – втратити свої межі, бачити вперше, як суміщаються майбутнє та теперішнє. Я надто звик до цього, мені так зручно, і я залишаюсь осторонь, пригадуючи своє здивування у дев’ятирічному віці, коли я раптом побачив і зрозумів, що мій друг, порадник, брат – це я. Я, лише я. Повна самотність.

– Ти – це я.

– У старшому віці.

– Але… як же інші?

– Інші мандрівники часом?

Він киває.

– Я не знаю, чи вони існують. Тобто інших я ще не стрічав.

У кутику його лівого ока збираються сльози. Коли я був маленьким, то уявляв цілу спілку мандрівників у часі, у якій Генрі – мій учитель – був посланцем, якого відрядили, щоб у подальшому я приєднався до цього чималого товариства. Я й досі почуваюся вигнанцем, останнім членом колись численного виду. Це наче Робінзон Крузо виявив характерний відбиток ступні на пляжі, а потім усвідомив, що то його власний слід. І от інший я, маленький, як листочок і прозорий, мов вода, починає плакати. Пригортаю його, пригортаю себе і довго не відпускаю.

Пізніше ми замовляємо у номер гарячий шоколад і дивимося Джоні Карсона. Генрі засинає при ввімкнутому світлі. Коли шоу закінчується, обертаюсь, а його нема: повернувся у мою стару кімнату в татовій квартирі, стоїть сонний, спантеличений біля свого старенького ліжка і з радістю падає у нього. Вимикаю телевізор і настільну лампу. Вуличний шум 1973 року вривається у відчинене вікно. Лежу на твердому готельному ліжку, спустошений, самотній. Я й досі не розумію.

Неділя, 10 грудня 1978 року (Генрі п’ятнадцять і п’ятнадцять)

Генрі: Я у своїй спальні разом зі собою – він прийшов із березня наступного року. Ми робимо те, чим частенько займаємося на самоті, коли надворі холодно. Ми обидва вже пройшли період статевого дозрівання, але ще не мали можливості спробувати близькості зі справжніми дівчатами. Думаю, більшість людей також займалися б цим, якби мали таку можливість. Проте, ні-ні, я зовсім не гей.

Пізній недільний ранок. Чую передзвін, що долинає від церкви святого Йосипа. Учора тато прийшов додому пізно ввечері, гадаю, після концерту він зависав у барі «Скарбівня»; він був настільки п’яний, що впав на сходах, і мені довелося тягнути його до квартири й укладати в ліжко. Батько кашляє, чую, як він вовтузиться на кухні.

Інший я, здається, нервує. Він дивиться на двері.

– Що? – запитую у нього.

– Нічого, – відказує він.

Підводжусь і перевіряю замок.

– Ні, – каже він. Здається, йому важко дається це слово.

– Чого ти? – відповідаю я.

Чую важкі батькові кроки просто під дверима.

– Генрі? – кличе він, і ручка дверей повільно повертається. Нараз я розумію, що ненавмисно відімкнув двері, Генрі кидається до них, але надто пізно: тато засовує голову, а там ми, in flagrante delicto[22].

– Ой! – вигукує батько. Його очі широко відкриті, почувається він відразливо. – Боже, Генрі.

– Батько гримає дверима, чую, як він повертається у свою кімнату. Натягуючи джинси та футболку, докірливо глипаю на себе. Йду коридором до татової спальні. Двері зачинені. Стукаю. Відповіді немає. Чекаю.

– Тату?

Тиша. Відчиняю двері й стаю у проході.

– Тату?

Він сидить на ліжку, спиною до мене. Якийсь час стою на порозі, не в змозі змусити себе увійти до кімнати, а він і далі непорушно сидить. Нарешті зачиняю двері й повертаюсь у свою кімнату.

– У цьому повністю твоя провина, – суворо кажу собі.

Він надягнув джинси й сидить на кріслі, обхопивши голову руками.

– Ти ж знав, ти знав, що станеться, і не промовив ні слова. Де твоє відчуття самозбереження? Що в біса з тобою таке? Який сенс знати майбутнє, якщо не можна захистити себе, принаймні від таких неприємних принизливих сцен?

– Стули писок, – хрипить Генрі. – Просто стули писок.

– І не подумаю! – починаю кричати. – Адже тобі треба було лише сказати…

– Слухай. – Він приречено дивиться на мене. – Це було наче… як той день на ковзанці.

– От дідько!

Кілька років тому в Індіан-Гед-Парку я бачив, як маленькій дівчинці влучили в голову хокейною шайбою. Це було жахливо. Пізніше я дізнався, що вона померла в лікарні. А тоді почав знову і знову повертатися у той день. Я хотів попередити її маму, та не міг. Я кричав: «Ні, заберіть її додому, не відпускайте її на лід, заберіть її, вона пораниться, вона помре!» Втім, розумів, що слова звучать лише в моїй голові, а все відбувалося, як і раніше.

– Ти говориш про зміну майбутнього, – каже Генрі. – Але для мене це минуле. Й наскільки я можу сказати, тут нічого не вдієш. Тобто я спробував, і саме тому це сталося. Якби я не сказав дещо, ти б не піднявся…

– То навіщо ти це сказав?

– Тому. І ти скажеш, просто зажди. – Він знизує плечима. – Це, як із мамою. Нещасний випадок. Immer wieder[23]. Завжди знову, завжди те саме.

– Вільний вибір?

Він підводиться, підходить до вікна і зупиняється, оглядаючи