Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

– Гаразд, – відповіла, заправляючи за вухо пасмо волосся, яке вже встигло вислизнути з мого хвоста.

Білояр підняв руку, ніби намагаючись торкнутись мене, але зупинився, різко обернувшись через плече. Усі хлопці вже були на конях. Я кинула швидкий погляд на Зимобора, що все ще поправляв якісь ремінці, глянула на Далібора, який нетерпляче зиркав на товаришів. Потім затрималась очима на Велеславі. Сьогодні княжич уже не здавався таким сумним і розбитим. Зараз він мав досить розслаблений і трохи зухвалий вигляд, як і належить особі його статусу. Його пронизливі сині очі ковзнули по мені – і моя шкіра вкрилася сиротами. Я несвідомо потягла руку до грудей і мої пальці торкнулись срібного кулона, захованого під сорочкою. Що з ним не так? Чому я так реагую на нього?

– Довго ще вас чекати? – Далібор таки не витримав. – Білояре, ти або лишайся тут, або їдьмо.

– Хвилинку, – кинув Білояр і повернувся до мене. – Я приїду по тебе, тільки дочекайся.

Я кивнула, не відводячи погляд. З мого боку неправильно було б давати йому марну надію, та в цей момент я не могла контролювати своїх емоцій.

– Уперед, – скомандував Велеслав, як тільки Білояр заскочив у сідло.

Без зайвих слів хлопці покинули селище. Велеслав і Далібор навіть не обернулися. Цікаво, чи хтось із селища колись здогадається, що до них навідувався княжич? Зимобор помахав рукою на прощання, а погляд Білояра до останнього був прикутий до мене.

Коли вершники зникли за горизонтом, мене оповила дивна туга, наче вони були єдиним, що не давало мені остаточно впасти в депресію. Я важко зітхнула. Треба терміново шукати вихід.