Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На острові панувала мертва тиша, не рахуючи шуму величного й могутнього Безкрайнього Океану, чиї хвилі час від часу вдарялися об скелясті береги самотнього острова. Сварог та Лада – верховні боги Світу Прави – укотре прийшли сюди, щоб виконати Ритуал. Рівно триста років тому вони були тут востаннє та ось з’явилися знову. Повільно ступаючи шовковистим килимом смарагдової трави, вони зберігали мовчання. Сварог – кремезний чоловік зі сніжно-білим волоссям і неприродно блакитними очима, ніс із собою величезний срібний молот, перекинувши його через плече. Лада – його тендітна дружина, мала таке ж білосніжне волосся, що густим покривалом, прикрашеним стрічками зоряного блиску, спадало їй на спину. Її аквамаринові очі пильно вдивлялися в горизонт, а в руках вона несла невелику золоту скриньку, оздоблену мерехтливими діамантами.
Подружжя неспішно наближалося до тієї частини острова, де розташований чарівний камінь Алатир. Це була величезна брила чогось схожого на аметист, помережаний золотими прожилками та вкрапленнями зіркового сяйва, що виблискувало всіма можливими кольорами. Наблизившись достатньо, можна було помітити, що камінь дуже схожий на велетенське невідполіроване та не надто симетричне яйце, усередині якого зароджується нове життя, випромінюючи м’яке золоте сяйво.
Лада, дивлячись, як світіння всередині Алатира стає все яскравішим, нервово видихнула. Раз на триста років вона змушена стояти тут і з хвилюванням чекати, поки Сварог ударить своїм молотом по каменю. Кожен удар завжди відгукується німим питанням: «Чи не моя черга?» От і сьогодні вона ледве стримувала тремтіння, спостерігаючи за розміреними рухами свого чоловіка. Сварог тричі обійшов камінь, проказавши слова вдячності Роду. Над островом скупчилися темні грозові хмари, створюючи відчуття наближення бурі. Сварог міцніше перехопив руків’я срібного молота і з усієї сили вдарив по крихкій і тендітній, на перший погляд, оболонці Алатира.
Перший удар…
Відлуння відбилось у вухах оглушливим громом, і Лада міцніше стиснула золоту скриньку. Вона не відводила очей, тамуючи бажання міцно замружитись.
Другий удар…
Здавалося, сам Острів не втримався і теж затремтів. Хвилі стали несамовито вдарятися об берег, а вітер, що несподівано налетів, куйовдив бездоганне волосся богині. У повітрі відчувався запах неминучої грози, посилюючи почуття тривоги.
Третій удар…
У камінь ударила блискавка, осяявши все довкола сліпучим світлом. Лада примружила очі, намагаючись стояти непорушно попри те, що весь острів захитався, а несамовиті пориви вітру безжально били в спину, погрожуючи збити з ніг. За кілька шалених і нескінченно довгих митей усе несподівано затихло, і тепер гладеньке обличчя богині ніжно пестив прохолодний вітерець, неначе вибачаючись за свої нещодавні дії. Відкривши нарешті очі, Лада побачила перед собою дві мерехтливі іскри, що повільно пливли повітрям до її розкритої скриньки. Мимоволі замилувалася, та раптом груди прошило невловиме відчуття тривоги. Чим ближче ставали іскри, тим ясніше Лада відчувала: щось не так. Це було наче усвідомлення неминучого кінця, що гніздилося всередині та віддавало присмаком попелу на язику. Незмигно дивлячись на одну з блискучих іскор, раптом зрозуміла: прийшла її пора. Перед очима вмить промайнули тисячі років, проведених у Світі Прави. Безтурботне життя, яке, здавалося, ніколи не закінчиться. Вона завжди знала, що цей момент колись настане, але ніколи не думала, що усвідомлення власного кінця є настільки болючим.
Боги живуть тисячі років, та все ж вони не вічні, за винятком Рода, Мокоші та Велеса, які дійсно є безсмертними. На зміну старим богам приходять нові, народжуючись з мерехтливих іскор, викресаних з Алатира. Лада відчувала, що одна з іскор стане її заміною, а отже вона припинить своє існування, адже богам, на відміну від людей, не даний привілей реінкарнації. Серце боляче стиснулось, а руки затремтіли і вона мало не впустила золоту скриньку. Богиня кинула погляд на Сварога – він закінчував виконувати ритуал, прославляючи Рода-Творця. Вона запанікувала. Думка прийшла несподівано і Лада простягнувши руку, відвела іскру своєї заміни. Одна з мерехтливих кульок плавно приземлилась на дні скриньки, розмальовуючи її стінки своїм неймовірним сяйвом, але Лада на неї навіть не глянула, натомість невідривно дивилась на іншу, що пролетіла повз і сховалась у перламутрово-синіх водах Безкрайнього Океану, хвилі якого нарешті втихомирилася, і тепер поверхня водяної безодні виглядала, як застигле скло. Коли води остаточно поглинули іскру, Лада відчула дивне полегшення. Але водночас у її серці оселилася холодна порожнеча. Чи зможе вона жити вічно, знаючи, що обдурила долю й засудила іншу істоту на небуття?
Різко закривши кришку скриньки, богиня гордо розправила плечі. Вона спрямувала погляд на чоловіка, що наближався до неї. Пора повертатися до Світу Прави. На її бездоганних губах, заграла ледь помітна переможна посмішка.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Господар Вовчої Гори, Нія Козач», після закриття браузера.