Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Вона тихо ступала порожніми палацовими коридорами, огорнута тінями, мов плащем, що плинно ковзав по мармуровій підлозі. Її постать, витончена й загрозлива, ніби вирізьблена з ночі, здавалася примарою, яку могли помітити лише ті, хто вже на межі життя та смерті. Очі, як дві мерехтливі срібні безодні, палахкотіли невимовною рішучістю. Кожен її крок був просякнутий невидимою силою, темною магією, що струмувала крізь її тіло. Її мета була ясною, і жодна перешкода, навіть сама Доля, не змогла б змусити її відступити.

Вона знала: це завдання належить лише їй. Довіряти не можна було нікому. Не так давно семиградська княгиня Мілена народила сина, і ця дитина стала розломом у віковічному порядку речей. Немов нова зірка на небосхилі, малий осяяв собою небезпеку для її влади. Вона ж, Марена, богиня смерті, що правила світом Нави, тепер опинилася перед загрозою, якої ніколи не очікувала. Це дитя, провідник між світами, зруйнувало гармонію, що тримала її могутність у рівновазі.

Богиня зупинилася біля важких дубових дверей, що вели до дитячих покоїв. Її долоня, холодна, мов зимовий вітер, торкнулася поверхні дерева. Темна магія, наче невидимий потік, просочилася крізь двері – і ті з глухим скрипом піддалися. У напівтемряві кімнати, де місячне світло срібними променями падало на дитяче ліжечко, панувала дивна тиша. Лише легкий шелест вітру за вікнами й рівне дихання сплячої дитини порушували цей спокій.

Марена підійшла ближче, мов тінь, що ковзає по землі. У дитячому ліжечку, закутаний у ковдру, спав малюк. Його крихітний кулачок міцно стискав ланцюжок срібного амулета з обсидіановим вовчим слідом. На мить щось промайнуло в її очах, лише на мить вона завагалася.

Ні, вона не збиралася його вбивати. Сила цього хлопчика надто безцінна, щоб нею так легко знехтувати. Його сила – це ключ, який відчинить нові двері для її влади, і вона збиралася використати цей шанс. Марена обережно простягнула руки – і магія, мов легке полум’я, злилася з її рухами. Вона підняла дитину, притискаючи її до грудей, ховаючи під важким плащем, що тепер здавався безоднею, здатною поглинути все живе. Богиня зробила крок назад – і її постать розчинилася в темряві. Лише місячне світло залишилося свідком того, що щойно сталося.

А в дальньому кутку дитячих покоїв, розриваючи бездоганну тишу, раптом пролунав пронизливий дитячий плач. Він долинув з іншою ліжечка, яке Марена, зосереджена на своїй меті, не помітила...

Кінець