Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Я завжди буду твоєю

Вогнеяр

Усе навколо завмерло. Час зупинився, а світ, здавалось, затримав подих разом зі мною. Мої пальці усе ще торкалися її щоки, відчуваючи ледь помітний жар. Спочатку я подумав, що це лише ілюзія, викликана моїм відчаєм, але потім… Її тіло ніби наповнилося теплою хвилею, і я побачив, як її груди піднялися, втягуючи повітря.

Я різко відсахнувся, не вірячи власним очам. Її повіки здригнулися, а потім розплющилися. В очах відбивався легкий золотавий відблиск, що за мить зникнув, залишивши насичений колір її коричневим очам.

– Мілено..., – мій голос був невпевненим шепотом.

Вона повільно повернула голову, її губи розтягнулися в слабкій, але живій посмішці.

– Вогнеяре..., – мляво промовила й одразу ж закашлялась.

Я більше не міг стримувати себе. Обійняв її, ніжно притискаючи до себе, ніби боявся, що вона знову може зникнути. Її серце билося під моєю рукою – повільно, але ритмічно, наповнюючи мене новою надією.

– Ти повернулася, – сказав я, захлинаючись від емоцій.

Вона мовчала, обіймаючи мене у відповідь. У той момент не було жодних слів, які могли б описати все, що я відчував. Її тепло, її присутність – це було найцінніше з усього, що я міг собі уявити.

Не знаючи, що роблю, я підняв її обличчя до свого. Наші погляди зустрілися, і в її очах я побачив не тільки втому, але й ту саму любов, яка палала в мені. Я нахилився і, не думаючи більше ні про що, торкнувся її губ своїми.

Цей поцілунок був таким ніжним, таким довгоочікуваним. Він ніби змив увесь біль, страх і сумнів, які нас переслідували. У ту мить весь світ зник. Залишилися тільки ми – два серця, що нарешті знайшли спокій одне в одному.

Коли наші губи розімкнулися, я притулився до її чола й прошепотів:

– Я більше ніколи не дозволю тобі піти від мене. Ніколи.

Вона посміхнулася –  і її посмішка стала для мене сонцем серед бурі.

– Ніколи більше я не хочу переживати подібного. Ти – моє життя. Ти – моя доля. Я хочу провести з тобою кожну мить, яку нам подарують боги, хочу, щоб ти була поряд до останнього подиху. Будь моєю княгинею, Мілено, моєю Володаркою. Виходь за мене.

Вона застигла на мить, а потім її очі наповнилися сльозами. Вона кивнула, її губи знову розтягнулися в посмішці.

– Так, Вогнеяре. Я завжди буду твоєю, і навіть сама Доля не здатна розлучити нас.

Я знову обійняв її так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне. Це була наша обіцянка, наш новий початок. І я знав, що тепер ми подолаємо все – разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍