Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Пробудження

Я повільно прокидалася від сну. Мій слух пестили переливи пташиних трелей, а ніздрі вловлювали свіжий землистий запах. Було відчуття, що я лежу десь посеред лісу на залитій сонцем галявині, а вітер бавиться з деревами, змушуючи їхнє листя тріпотіти й створювати дивну мелодію шуму, що перегукується з неперевершеними солов’їними співами та далеким куванням зозулі.

Несподівано я відчула на своєму передпліччі легеньке лоскотання, ніби щось по мені пробігло, моторно перебираючи крихітними лапками. Несвідомо змахнула маленьку істоту іншою рукою та потягнулася за ковдрою, але мої долоні намацали лише прохолодні шовковисті стеблинки, усіяні намистинками ранкової роси.

Різко розплющивши очі, я миттю підхопилася на ноги. Сну як не бувало, натомість серце гупало у скронях, а до горла підкотив клубок. Я несвідомо закричала, і мій крик повернувся до мене луною. Закривши обличчя долонями, я сильно замружилась і потерла очі, та коли прибрала руки, картина не змінилася. Я дійсно була посеред лісової галявини, оповитої м’яким сонячним світлом. Навколо мене були дерева, а під босими ногами – килим шовковистої смарагдової трави. Я озирнулась навколо і ще кілька разів спробувала потерти очі. Паніка наростала, і моє тіло почало несамовито тремтіти. Обхопивши себе руками, я почала розтирати плечі в надії якось вгамувати тремтіння і трішки зігрітися, адже тільки що лежала на мокрій росяній землі, від чого моя нічна сорочка промокла, і тепер кожен легенький подув вітру здавався морозяним шквалом.

Я знову закричала. І ще раз. І ще. Намагалася кликати на допомогу, аж поки горло не стало пекти вогнем, а голос перейшов на хриплий шепіт. Та відповідала мені лише луна, глузливо повертаючи мені мій же власний голос. У розпачі я сіла посеред галявини, обхопивши коліна руками. На очі набігли сльози. Похитуючись з боку в бік, я намагалася думати, але нічого путящого на розум так і не приходило. Що зі мною відбувається? Як я сюди потрапила? Будь-яке логічне пояснення було неможливим, від чого ситуація ставала ще більш абсурдною. Сльози котилися по моїх щоках, і я сиділа посеред лісової галявини, усвідомлюючи власну безпорадність, адже нічого не знала ні про ліс, ні про виживання в ньому, ні тим більше про те, як з нього вийти. Я намагалася згадувати шкільні уроки з природознавства, але єдине, що спадало на думку – це те, що мухомори отруйні та мають яскраво-червоне забарвлення з білими цяточками і що мох на деревах росте з півночі. Сумніваюсь, що інформація про мухомори стане мені зараз у пригоді, а от знання про мох може бути трохи кориснішим.

Неймовірними зусиллями взявши себе в руки, я підвелася. Попри те, що зараз літо, мені було холодно і зуби мимоволі зацокотіли. Повільно, ледве переставляючи ноги, я попленталась на край галявини, ближче до дерев, марно намагаючись угамувати тремтіння. Трава, хоч і була доволі м’якою, усе ж колола мої босі ноги. Розпачливі сльози знову набігали на очі.

Підійшовши до найближчого дерева, я пильно його оглянула, шукаючи мох. Він дійсно там був. І на наступному також. І на наступному. Гаразд. Тепер я знаю, де північ, але що мені це дає? Якщо піду в тому напрямку, чи є гарантія, що вийду до якоїсь цивілізації? Чи впевнена я, що не зайду ще глибше в лісові хащі? Тяжко зітхнувши, я все ж пішла в напрямку півночі. Зрештою, гірше вже бути не може.

Над моєю головою, високо у вітті дерев, виспівували соловейки, а неподалік чулося рівномірне стукання дятла. Вітер, бавлячись із листям, змушував його виводити свою мелодію, і все це створювало неймовірну лісову симфонію. За інших обставин я, напевно, насолоджувалася б цим, та не зараз, не тоді, коли відчайдушно боролася з панікою. Зупинившись на кілька митей, прислухалася. Здалеку почулося кування зозулі, і я згадала історії про те, що ці птахи відмірюють людське життя. Щоб трохи відволіктися від тривожних думок, почала рахувати.

Один…

Два…

Три…

Порахувавши до двадцяти, облишила це заняття. Треба було шукати вихід. Я знову повільно пошкандибала далі. Сонце піднялося вже досить високо, і я нарешті зігрілася. Зуби перестали цокотіти, та тремтіння ніде не поділося. Обережно ступаючи кожен крок, я напружено думала. Урешті-решт вирішила, що це сон, адже ніякого логічного пояснення того, що я прокинулася посеред лісу не було. Це просто дуже реалістичний сон.

Ступивши ще крок, відчула як пекучий гострий біль прошив мою ступню. Не втрималась і закричала. Опустила затуманені сльозами очі. Я стояла на ділянці, усипаній багаторічною пожовклою хвоєю. Маленькі голочки боляче впивалися в ноги. Заледве стримуючи паніку, максимально обережно ступаючи, трохи відійшла від ялинок. Озирнувшись навколо, помітила зміну пейзажу. Тепер мене оточували крони могутніх дерев, огорнутих грубою корою. Може, то були дуби, а може, клени, а може, не те й не те, адже я з упевненістю могла назвати тільки березу, якої тут якраз і не було. Ще раз подивившись на дерева, зрозуміла, що втратила напрямок, адже мох тепер знаходився з протилежного боку. Але тим не менш до моєї свідомості прокрався маленький промінчик надії, бо, придивившись пильніше перед собою, буквально за кілька метрів від мене я помітила щось дуже схоже на стару занедбану дорогу. Я полегшено зітхнула, адже якщо є дорога, то кудись вона таки веде, а це означає, що я маю якісь шанси натрапити на цивілізацію. Не довго думаючи, подалася в тому напрямку.

Дорога виявилася доволі широкою, укритою шаром багаторічного сухого листя, що на вигляд було схоже на м’яку пухову ковдру. Я буквально вибігла на неї. Під моїми ногами почувся тихий шурхіт брунатних, оливкових і вогняно-помаранчевих листочків. І хоч вони трохи й кололи мої і так вже вистраждані, утомлені ноги, ступати було доволі приємно. Інстинктивно я обрала напрямок і попростувала, сповнена оптимізму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍