Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Залишена

Мої надії та сподівання щодо того, що всі ці пригоди були всього-на-всього сном, розвіялися, як тільки я почула нав’язливий, хриплий, неприємний і пронизливий крик півня з самого раночку. Розплющивши очі, я побачила перед собою ту саму картину, що і вчора ввечері. Я досі знаходилася в кімнаті з глиняною підлогою та дерев’яними побіленими стінами. За мить мене охопила паніка й відчуття приреченості. Мені хотілося кричати, плакати, розламати тут кожну річ. Я ненавиділа це відчуття. Відчуття безпорадності, усвідомлення того, що ти нічого не можеш удіяти зі своїм становищем, не можеш змінити цей клятий світ і його дурні закони. Востаннє я так почувалася кілька років тому, коли мені повідомили про смерть моїх батьків. Усвідомлення невідворотності, розуміння того, що ти всього лиш безпомічна людина, яка змушена коритися власній долі. Зараз було дещо схоже. Я не знала, як сюди потрапила і як можу повернутись. Мене бісило власне безсилля. Мозок кипів від безлічі думок, а я намагалася взяти себе в руки, опанувавши паніку.

– Агов, – почулося від дверей, і я інстинктивно здригнулася від несподіванки. Трохи вгамувавши свої емоції, перевела погляд на Забаву, що привітно посміхалася, стоячи в дверях.

– Доброго ранку, – привіталася дівчина.

Я не відповіла, лише кивнула, вичавивши з себе якусь подобу посмішки.

– Як можна так довго спати? – Забава зайшла до кімнати і попрямувала до скрині при стіні. – Хутчіше! Ти ж усе пропустиш!

Вона витягла зі скрині охайно складений вишитий фартух і простягла його мені.

– Сподіваюся, ти зможеш упоратись зі своїм волоссям самостійно.

– Так, дякую, – після сну мій голос ще був хриплим та здавленим.

Я піднялася з постелі, підійшла до невеличкого столика, де стояла миска з водою. Треба було вмитися. Я опустила руки у воду, та була кришталево чистою та приємно прохолодною.

Поки я вмивалася, Забава застелила ліжко й підібрала мені стрічку у волосся.

– Чому ти мене так квапиш? – нарешті запитала я. – Що я можу пропустити?

– Наші вчорашні гості від’їжджають з хвилини на хвилину. Я подумала, ти хотіла б їх провести.

Моя рука з гребінцем, розчісуючи сплутане пасмо волосся, зупинилася на півдорозі. Тобто я залишаюсь тут. Хоча… Чого я чекала? Спасибі й на тому, що не лишили в лісі.

Попри всі аргументи Забави щодо їхніх традицій, косу я заплітати таки не стала. Моє волосся було доволі коротким, тому я просто перев’язала його стрічкою, аби вийшов низький хвіст. І як Забава не намагалася вмовити мене змінити зачіску, я залишилась непохитною. Який сенс плести косу, якщо за кілька хвилин моя голова буде схожою на розтріпане опудало?

Відносно швидко зібравшись, ми вийшли на вулицю. Я наче знову опинилася у новому місці, адже Горішне в променях ранкового сонця виглядало зовсім інакше. Охайні білі хатинки потопали в смарагдовій зелені дерев, а в повітрі пахло неймовірною свіжістю.

Смикнувши мене за рукав, Забава попрямувала до воріт. Не зволікаючи, я пішла за нею.

Біля будинку старости зібралося чимало людей. Усі хотіли подивитися на незнайомців, що прибули вчора. Пропхатися крізь натовп було задачею не з легких, та як виявилося, моя супутниця дуже навіть прудка, і вже за кілька митей ми стояли мало не біля осідланих коней.

Першим я помітила Зимобора, який метушився біля свого коня, весь час поправляючи якісь ремінці. Він виглядав зосереджено і вкрай серйозно, та коли нарешті підвів погляд і зустрівся очима зі мною, його обличчя осяяла щира посмішка. Хлопець випростався і помахав мені рукою, я відповіла тим же, відчуваючи, як кутики моїх губ повзуть угору.

З будинку вийшов Білояр і тепер моя увага була прикула до нього. До чого ж привабливий цей юнак! Його пшеничне волосся, що тепер вільно спадало на плечі, ловило промені ранкового сонця, виблискуючи золотом, що неймовірно пасувало до ясних блакитних очей. До всього він ще й був доволі високим та мав міцну статуру. І навіть попри зовсім просте вбрання було в ньому щось благородне, щось, що змушувало погляд прикипати до нього. За кілька кроків Білояр опинився біля мене.

– Привіт, – тихо, але достатньо, щоб я почула, промовив хлопець. – Як спалося?

Я відчула, як щоки спаленіли. Що зі мною таке?

– Добре, – заледве рухаючи губами і з усіх сил стримуючи дурнувату посмішку, відповіла я.

– Знаєш, – Білояр опустив очі і мені здалося, що він почувається якось невпевнено, – я хотів би забрати тебе з нами, до Лісогора…

Зробивши невелику паузу, хлопець продовжив:

– Учора була довга суперечка. Вони вирішили залишити тебе тут, – він усе ще уникав дивитися мені в очі.

– Я справді дуже вдячна, що не залишили мене там, у лісі, тому не очікувала чогось більшого, – я намагалася говорити якомога беземоційніше.

– Я повернуся по тебе,– наче прокинувшись, сказав Білояр після незручної паузи. – Як тільки матиму можливість, я приїду за тобою.

Я знову усміхнулась. Незважаючи на те, що готова була докласти всіх зусиль, аби якомога швидше повернутися додому, чомусь відчула дивне тепло, яке наповнювало все моє тіло. Якась частина мене хотіла дочекатися його. Попри здоровий глузд моє зрадливе серце затріпотіло, коли я знову поглянула в його небесні очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍