Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

– Та нічого…, — пробелькотіла Забава, ледве стримуючи кутик уст, що вже гнувся до усмішки.

– Ой, та не виводь мене з терпцю! – Любава випросталась, ухопивши боки руками. – Кажи хутчій, що надумала?

Забава знову кинула на сестру хитрий погляд:

– Та то я подумала… Ти ж сьогодні біля тих парубків так вертілась, наче кіт коло сметани! Невже заміж уже намислила?

– А як і намислила? Добре було б до столиці поїхати, – голос Любави став лагідним, аж не впізнати. – Там не те що тут, у нашому закутні.

– Ну, ці парубки, без сумніву, неабиякі! – Забава хитро примружилась. – Та й на одязі їхньому золота стільки, що в трьох сусідів таких статків не знайдеш! То хто там тобі приглянувся? Може, той русявий? А може, той інший, такий задумливий і серйозний? Чи красивий блондин?

– Не знаю, усі вони гарні, – Любава зітхнула. – А от уяви, якщо виявиться, що хтось навіть княжого роду. Що як сам княжич між ними був?

Забава закінчила розплітати косу й охайно поскладала стрічки та фартухи до скрині.

– Ага, і саме ти йому сподобалась, а завтра зранку свататись прийде, забере до Лісогора і будеш там з ним жити. Княгинею станеш.

– А чим я тобі не княгиня? – гордо задерла носа Любава.

Я заледве стримала посмішку. Корона Любаві пасувала б не більше, ніж свині вінок. То, виявляється, лише я знаю, що княжич і справді знаходиться тут. Дійсно, де прості сільські дівчата могли його раніше бачити? Звісно, вони й поняття не мають, як він виглядає.

– Сьогодні спатимеш тут, – звернулася до мене Забава, показуючи на одне із розстелених ліжок.

– Дякую, а як же ти?

– Сестра зі мною поділиться простором, – вона кинула погляд на Любаву, і на мить я помітила, як та роздратовано пирхнула.

Я зняла фартух і розплела косу, яка й так уже була добряче розтріпана. Залізла на тверде і, як на мене, дуже не зручне ліжко. Хтось із дівчат загасив лучину – і кімната поринула в непроглядну темряву. Я марно намагалася заснути. Думки роїлися в моїй голові і зводили мене з розуму. Я відчайдушно намагалася знайти пояснення всьому, що зі мною відбувається. У вухах дзвоном лунало питання: «Як повернутись додому?»