Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

– Гаразд, спробуймо з’ясувати, що ти пам’ятаєш, – м’яким тоном мовив Білояр. – Який сьогодні день тижня?

Я нервово закліпала. Наскільки пам’ятаю, лягала спати я в неділю, отже, сьогодні понеділок. Але що, як тут якось не так називають дні тижня? Може, варто сказати, що не пам’ятаю?

– Ем… Понеділок? – усе ж несміливо промовила я тоном, більше схожим на запитання.

– Гаразд, з першим завданням упоралась, – підморгнув Білояр. – Який місяць нині?

Цього разу я була сміливіша:

– Липень.

– От бачиш, не все так погано, – широко усміхнувся Білояр. – А як щодо року?

Тут я не могла сказати. Дуже сумніваюсь, що в наш час можливе існування таких цивілізацій. Хоча… Але я вирішила не ризикувати і, похнюпившись, заперечно похитала головою.

– Ну, що ж, – я помітила в очах Білояра маленьку іскорку недовіри, та вона швидко згасла, а він терпляче продовжив: – Зараз 3631 рік, і знаходимось ми на території Ведмежого Князівства.

Я застигла, а мій мозок відмовлявся обробляти цю інформацію. Тобто виходить, що зараз майбутнє?! То так буде виглядати наш світ через півтори тисячі років? Безглуздя! Я відчула, як усередину мене заповзає страх. А як же технологічний прогрес? Чому світ повернеться до такої форми існування? І найголовніше – чому я тут?! Хай би як не переконувала себе, що це всього-на-всього сон, я дедалі більше сумнівалася в цьому. Намагаючись викинути ці думки з голови, я спробувала зосередитись на словах Білояра. Мені треба дізнатись про це місце якомога більше.

– Розкажи мені, – нарешті вичавила з себе я, – я хочу знати все. Може, щось вдасться пригадати.

– Ну, наше князівство знаходиться під покровительством одного з трьох Лісових Володарів – могутніх перевертнів, що правлять цими землями. Ведмідь – захисник цих територій, тому й Ведмеже Князівство.

– Ти сказав, що перевертні правлять цими землями, то виходить…, – я кинула погляд на княжича, у душі похололо.

– Ні, не зовсім так, – Білояр усміхнувся, блиснувши білими зубами, на щоці у нього з’явилась мила ямочка, і я мимоволі зашарілася.

Тим часом він почав пояснювати терплячим і лагідним тоном, наче малій дитині.

– Колись і справді було так. Перевертні, діти Велеса, були князями цих земель, поділивши території між собою. Вони були напівбогами, тому люди шанували їх і боялися, та згодом люди зміцніли й захотіли правити самостійно. Почалися бунти і повстання, тому перевертні були змушені покинути княжі престоли. У результаті багаторічних кривавих воєн за владу все ж вдалося укласти мир. Тепер люди самі собою правлять, а діти Велеса володарюють над Лісом, не втручаючись у справи людей.

– А що як вони захочуть помститися? – дещо наївно запитала.

– Це лише легенда, – знизав плечима хлопець. – Ніхто з нині живучих людей ніколи не бачив справжнього перевертня, вони більше не виходять на контакт, і єдине, що не дає нам про них забути, це їхні зображення на гербах князівств.

Яка дивна та цікава історія. Мене знову поглинули роздуми. Може, це і не майбутнє? А якщо це якийсь паралельний світ? Але як я змогла потрапити до іншого світу? Нічого незвичайного я не робила, дивних предметів не знаходила і навіть не зустрічала нікого підозрілого. Моя голова запульсувала болем. Важко було сприйняти все це, а ще важче – повірити у те, що це реальність.

Я мало не підскочила, відчувши на собі чийсь дотик. Різко повернула голову і побачила знайоме усміхнене обличчя.

– Уже доволі пізно, – сказала Забава, пильно вдивляючись у моє обличчя. – Пора йти відпочивати.

Я перевела запитальний погляд на Білояра, очі якого були вже не такими ясними. Воно й не дивно, враховуючи скільки келихів того підозрілого напою він перехилив за вечір.

– Ти залишишся на ніч у сусідній хатині, – тихо відповів він, обводячи рукою простір кімнати. – Тут місця всім не вистачить.

– Побачимося вранці, – без зайвих питань попрощалась я.

У відповідь він посміхнувся і кивнув, а його рука потяглась до напою, якого залишилося не так і багато.

Я подалася за Забавою. На вулиці було вже зовсім темно. Оксамитове небо виблискувало мільйонами мерехтливих зірок, а над обрієм висів, як величезна кругла тарілка, повний місяць. Мої щоки лоскотав свіжий вітер, а ноги холодила роса. Я вдихнула на повні груди. Після задушливого простору приміщення, подвір’я здавалося раєм. До моїх вух долинули сюрчання цвіркунів, а десь віддалено почулося кумкання жаб. Ніколи в житті я ще не була в такому затишному та спокійному місці. Усе життя мене супроводжував гамір великого міста, від якого неможливо нікуди сховатися. Мені було комфортно та звично, але я навіть і не думала, що існують місця, де можна просто стоячи на порозі своєї хатини, споглядати зорі та вслухатися в безладні мелодії цвіркунів. Не думала, що це приносить таке умиротворення та відчуття єднання з природою. 

За кілька хвилин ми дісталися до сусіднього будинку. Я пішла за дівчатами до їхньої кімнати і скромно присіла на тому ж стільчику, що і тоді, коли побувала тут вперше. Сестри метушилися по кімнаті, готуючись до сну.

– Ти чого так зиркаєш? – гаркнула Любава на сестру.