Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Знайомство

Хатина, що як сказала мені Забава, належала старості селища, мало чим відрізнялася від оселі, в якій я була з дівчатами. Хіба що тут був просторий ґанок, прикрашений витонченим різьбленням. Лише ступивши на поріг, я почула як зсередини лунають голоси. Мимоволі напружилась. Скрипнули двері, і Забава, узявши мене за руку, провела крізь темні сіни.

У приміщенні було душно. Кімнату освітлювали кілька запалених лучин, розповсюджуючи специфічний смолянистий аромат. Мої очі швидко пристосувалися до такого освітлення, і я обвела поглядом оселю. У цілому інтер’єр мало чим відрізнявся від попередньої хатини. Така ж глиняна підлога, велика розмальована піч, пофарбований червоним куток, невеличке віконечко та масивний дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька лав.

Відчуваючи звабливий запах свіжоспечених пиріжків, мій шлунок почав настійливо бурчати. Я намагалась не думати про те, як сильно зголодніла, натомість відшукала очима Білояра і попрямувала до нього.

Хлопець сидів у кутку кімнати за величезним столом і розмірено поглинав свою вечерю, запиваючи якимось напоєм. Його довге світле волосся було зібране в низький хвіст, переплетений шкіряним ремінцем. Проста сірувата сорочка була підперезана широким ременем з витонченими пряжками та перев’язом для меча, якого Білояр зняв та поклав на лаві біля себе. У мене не було можливості добре його роздивитися, поки ми їхали, тому зараз я затримала на юнакові погляд і дійшла висновку, що він неймовірно привабливий.

Білояр, помітивши мене, щиро всміхнувся і махнув рукою, запрошуючи приєднатись до нього. Він трохи посунувся, тож я комфортно вмостилася поруч.

– Ну, то як? Познайомимось нарешті? – запитав він, простягаючи мені гарячий, неймовірно апетитний пиріжок.

Я настільки сфокусувалася на їжі, що навіть не спромоглася нічого відповісти. Відкусивши пиріжок, почала жували, закочуючи очі від блаженства. На смак він був таким же бездоганним, як і на вигляд. Білояр не став повторювати запитання, з посмішкою спостерігаючи за мною. Коли я нарешті трохи відвела душу, запивши все солодким компотом, нарешті відповіла:

– Я Мілена.

– Думаю, ти  вже знаєш, та все ж скажу: моє ім’я – Білояр.

– Знаю, – кивнула я. – А як щодо інших? Той малий, наскільки я пам’ятаю, Зимобор, правильно? – вказала на рудоволосого юнака, що сидів з протилежної сторони столу та енергійно жестикулював, розповідаючи трьом дітям якусь історію.

– Так, він найменший серед нас, – підтвердив Білояр, доливаючи до свого келиха щось підозріло схоже на алкогольний напій.

Я несвідомо перевела погляд на русявого хлопця, що вже здавався не таким похмурим та роздратованим. Він про щось розмовляв з двома білявими дівчатами, що так і липнули до нього, тріпочучи довгими віями.

– Це Далібор, – Білояр глянув на хлопця і злегка підніс келих, ніби виголошуючи беззвучний тост, Далібор зробив те саме, криво і трохи зухвало посміхнувшись.

– Іноді він поводитися як старий буркотливий дід, – продовжував Білояр, – та все ж здебільшого доволі стерпний.

Я не стала довго його розглядати. Хай би що там казав про нього Білояр, перше враження не змінити. Він не викликав у мене жодних позитивних емоцій. Я провела очима кімнату, аж поки не помітила біля самої печі найзагадковішого хлопця з цих чотирьох. Моє серце прискорило ритм, а на руках виступили сироти. Мене заповнило почуття неспокою. Було враження, ніби я його звідкись знаю, хоча могла заприсягтися, я ніколи раніше його не бачила.

Хлопець з вугільно-чорним волоссям самотньо сидів біля печі й задумливо вдивлявся у вогонь. Він виглядав розбитим і спустошеним. Я мовчки спостерігала за ним кілка хвилин. Він був одягненим так само, як і решта хлопців, єдине, що його вирізняло – широкі срібні браслети на зап’ястках. Вивчаючи його поглядом, я помітила, що в руках у нього блакитна шовкова стрічка, яку він нервово перебирає в пальцях. За мить, одним блискавичним рухом, він кинув її у вогонь, продовжуючи незворушно споглядати, як її поглинає полум’я.

Очевидно, помітивши мою зацікавленість, Білояр тихо мовив:

– Це Велеслав – наш княжич.

– А що з ним? Він виглядає так, наче втратив сенс життя, – не відводячи погляд від хлопця, поцікавилась я.

Білояр шумно видихнув.

– Особиста трагедія, – відповів. – Дівчина, яка була йому близькою подругою, сьогодні виходить за його брата. Він утік до лісу, аби не бути присутнім на церемонії, а ми за ним…

Я знову глянула в той бік. Юнак усе ще дивився у вогонь, споглядаючи, як останні шматочки стрічки перетворюються на попіл. У цей момент я відчула до нього щось віддалено схоже на жалість, але потім думки мої змінили напрям. Княжич? Тобто я зараз знаходжусь у якомусь князівстві?

– Вибач за таке трохи недолуге запитання, – звернулась я до Білояра, відчуваючи як до щік припливає тепло, – але де ми зараз?

– У Горішному, – коротко відповів.

– Я розумію, що ми знаходимося в Горішному, але я…

Я не знала, як правильно запитати, і моя голова зараз кипіла, вигадуючи хоч щось.

– Напевно, сильно вдарилася головою, тому майже нічого не пам’ятаю з того, що трапилося до сьогоднішнього ранку, – несвідомо моя рука потяглася до подряпини на лобі. Те місце дуже боліло, тому я не сумнівалася, що зранку там розквітне синець. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍