Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

– Про що ти? – щиро не розуміючи, перепитала я.

– Ну, я попросив місцевих дівчат допомогти тобі.

Я не відповіла, перевівши погляд на Білояра, на моє здивування він виглядав якимось зніяковілим.

– Знаєш, – щоки хлопця ледве помітно залив рум’янець, – ти справді трохи дивно виглядаєш, тож, напевно, буде добре, якщо матимеш змогу трохи перевдягтися.

Тепер уже почервоніла я. Дійсно, вигляд у мене був не найкращий. З того, що я бачила – моя нічна сорочка була брудною і мала кілька дірок від боротьби з ожинником, а що робиться в мене на голові я навіть уявити боялася.

– Гаразд, – знизавши плечима, відповіла Зимобору.

У відповідь він усміхнувся й трохи відступив убік. За ним стояли дві дівчини, приблизно однакового віку. На вигляд їм від шістнадцяти до вісімнадцяти. Одна з них була доволі серйозною, інша ж привітно посміхалася.

– Ходімо з нами, – простягаючи руку, сказала усміхнена дівчина.

Я несміливо пішла за ними, усе ще досить дивно почуваючись після кількагодинної їзди верхи. Дівчата повели мене до сусіднього двору. Судячи з усього, це був їхній дім. Тут, як і у всіх дворах селища, було дуже чисто. У ніс мені одразу вдарив запах свіжоскошеної трави, дивний для мене, але доволі приємний. Поки ми вузькою стежкою йшли до хати, я намагалася не ойкати і не стогнати на кожному кроці, адже мої босі ноги не звикли до такого екстриму. 

Ступивши нарешті на поріг, я пережила хвилю неймовірного блаженства, відчувши гладеньку прохолодну поверхню. Але затримуватись тут ми не стали, і дівчата повели мене до хатини, відчинивши двері, що ледь чутно рипнули. Зайшовши всередину, я одразу відчула трохи смолянистий запах. Тут було доволі темно, адже маленьке віконце пропускало мало світла, тим більше, що зараз був уже вечір. Я стояла біля дверей, намагаючись призвичаїтись до темного приміщення. Недалеко від мене почувся шурхіт, потім звуки тертя, а вже за мить кімнату наповнило м’яке приглушене світло, яке давала запалена лучина. Тепер я мала змогу роздивитися, де знаходжуся. Приміщення було доволі просторим. Прямо напроти мене знаходилась велика розмальована піч, а куток біля неї пофарбований яскраво-червоною фарбою. У цьому кутку була невелика поличка, де стояли дерев’яні фігурки та напівспалені свічки. Справа від мене було невелике віконце, завішане фіранкою, а під ним – масивний дерев’яний стіл.

Одна з дівчат взяла мене за руку і повела до дверей, що вели до іншої кімнати. Я мовчки попленталася за нею, несміливо ступаючи глиняною підлогою, застеленою тканими доріжками.

Кімната, у яку ми зайшли, уже була освітленою. Простору тут було набагато менше, ніж у попередній. У лівому кутку стояла величезна скриня, а біля двох стін – прості дерев’яні ліжка, застелені полотняними покривалами, з охайно викладеними вишитими подушками.

– Сідай, – сказала дівчина, вказуючи на самотній стілець, в центрі кімнати.

Не заперечуючи, я сіла.

– То хто ж ти така? – заговорила привітна і більш комунікабельна дівчина. Вона мала довге світле волосся, заплетене в косу та переплетене стрічками.

– Мене звуть Мілена, – ледве чутно відповіла я.

– Я Забава, – усміхаючись, мовила дівчина. Тільки зараз я помітила, що її щоки всіяні маленькими веснянками, і це додавало її обличчю миловидності.

 – А це, – продовжила Забава, вказуючи на іншу дівчину, – моя сестра Любава.

Я перевела погляд на Любаву, котра, відкривши величезну скриню, зосереджено там щось шукала. Вона, очевидно, була старшою, трохи коренастою, рум’янощокою та з довгою русявою косою.

– То що привело вас сюди? – допитувалась Забава, намагаючись розчісувати мені волосся. – І хто твої супутники?

Я не відповідала. А що я могла відповісти? Я ж бо і поняття не маю, що привело мене сюди і хто ці загадкові супутники. Ще вчора ввечері я засинала у своєму ліжку, укотре передивляючись улюблений серіал, а вже сьогодні сама наче в серіалі. Маячня якась! Я досі впевнена, що це просто сон.

– Ой, – тихенько писнула я, коли Забава смикнула моє волосся.

– Чому ти не відповідаєш? – поцікавилась дівчина.

– Забаво, перестань до неї чіплятися, – гарикнула Любава на сестру. Вона саме витягла зі скрині одяг і пару шкіряних черевиків.

– Я… я просто задумалась, – поквапилась відповісти я. – Трохи втомилася в дорозі, тому важко зосередитись.

Забава знизала плечима, але більше нічого питати не стала. Натомість вона піднесла до мене невелику миску з водою, щоб я вмила замурзане обличчя. Заплівши мені косу, яка вийшла закороткою і трохи кострубатою, бо волосся я мала не надто довге, дівчата натягнули поверх моєї сорочки широке лляне плаття, яке підв’язали поясом. Любава дала мені черевики, які на мої ноги Попелюшки виявилися трохи завеликими, та я не нарікала. Краще вже ходити у великих черевиках ніж босоніж.

– Ось, поглянь, – мовила Забава, підносячи до мого обличчя люстерко.

Я поглянула на своє відображення і мимоволі всміхнулася. Ніколи не заплітала косу і тому зараз здавалася собі дивною. Хоч я і була вдягнена в їхнє вбрання, схожості з ними не мала ані крихти.

– Дякую, – нарешті спромоглася видавити з себе.