Нія Козач - Господар Вовчої Гори, Нія Козач

Дивачка

Увесь день я ловила на собі допитливі погляди. Усі, крім Забави, поводилися зі мною трохи обережно, з острахом. Щоб не зводити себе з розуму нав’язливими думками, я намагалася чимось себе зайняти. Разом із Забавою та ще кількома дівчатами із селища ми пішли до річки прати.

Річка, що мала назву Багрянка, знаходилася недалеко від селища, але щоб до неї дістатися, треба було пройти негустий підлісок. Я не могла не милуватися краєвидами. Звичайно, я бувала у величезних парках та штучних заповідниках, але так, щоб у справжньому лісі… Усе тут виглядало таким живим, автентичним. За останні два дні це був мій другий досвід перебування в лісі, та минулого разу я була надто налякана й спантеличена, щоб роздивлятися навколо себе без думок про те, як знайти вихід.

Коли ми нарешті прийшли до річки, я збагнула, чому вона називається саме Багрянка. Вода мала насичений ржавий відтінок, і від цього вигляду мені стало якось моторошно. Згадалися містичні історії про криваві води і все таке.

– Чому вода така червона? – запитала я в Забави, ставлячи на берег кошик з одягом.

– Вона не червона, – байдуже відповіла дівчина, – так лише здається, коли дивишся здалеку. Зараз сама переконаєшся, коли підійдеш ближче.

Не довго думаючи, я пішла до води. Повільно простягла руки й зачерпнула в долоні. І справді, вона була прозорою та кришталево чистою. Я стояла і вдивлялася в горизонт, міркуючи, як таке можливо.

– Ти не хочеш трохи назбирати ягід? – почула за спиною голос Забави.

Обернулася і побачила, що інші дівчата вже зникають за деревами, голосно сміючись та розмовляючи між собою.

– Хіба ми не прати прийшли? – запитала я з повним нерозумінням.

– Так, але одяг має добре замочитися, щоб легше було відіпрати весь бруд. У цей час можна піти до лісу та назбирати трохи ягід.

Після цих слів у мене аж слинка потекла. Мені неймовірно захотілося покуштувати ягід, справжніх ягід, а не тих, які купуєш в супермаркеті, і на смак вони не надто відрізняються від пластмаси.

Я пішла за Забавою, і нам вдалося зібрати трохи чорниць, ожин і навіть малини. Смачніших ягід у своєму житті я ще не куштувала. Хоча, зізнаюсь чесно, трохи лячно було їсти, не обробивши різними антисептичними засобами, але дивлячись на соковиті, апетитні ягоди, я махнула рукою на гігієну. Я їла, поки не відчула, що мій шлунок більше не здатний витримати такого навантаження.

Коли ми повернулися до річки, я допомагала Забаві прати, потім віджимати чистий одяг. Як виявилося, така проста річ, як прання, вимагає неабияких зусиль. Як добре, що прогрес не стоїть на місці й дома я можу просто вкинути одяг до пральної машини. Від цієї думки знову відчула неприємний холодок у душі. А що як я не зможу повернутися?

Коли одяг трохи підсохнув, ми поскладали його назад у кошики й попрямували до селища. Інші дівчата, які були з нами, наполегливо мене ігнорували й удавали, що мене не існує. Навіть якщо я намагалася заговорити першою, вони відверталися, уникаючи будь-якого контакту. Я не ображалася за це, адже була для них чужинкою. Але все ж таке відношення виглядало доволі підозрілим.

– Чому вони так поводяться зі мною? – зрештою запитала я у Забави, коли ми відстали достатньо, аби нас не було чути. – Чому, коли я намагаюся заговорити до них, відвертаються, а коли не дивлюся, відверто витріщаються?

– Ну, ти трохи дивна, якщо чесно. Ми не знаємо, хто ти й звідки. Тебе привезли до нас незнайомі люди… І ще, я думаю, вони бояться.

– Бояться чого? Мене?

Забава ствердно похитала головою.

– Але чому?

– Просто ми ніколи не бачили людину, схожу на тебе.

– Що зі мною не так?

– Твої очі, – Забава затнулася. – Хіба можуть у людини бути очі коричневого кольору?

Я не відповіла. Тобто вони ніколи не бачили людини з карими очима? З кожним разом це місце стає все дивнішим. Я не знала, як сприйняти цю інформацію, тому просто вирішила не відповідати. Решту шляху ми йшли мовчки, і я знову поринула у свої думки та спроби раціонально пояснити ситуацію, що склалася.

Ми були вже зовсім близько від Горішного, коли я почула дивний шурхіт недалеко від мене. Забава певно теж почула, адже зупинилась і завмерла, вдивляючись у простір перед собою. Я чула як прискорилось її дихання, і мене пройняв страх. Може, це якийсь хижак? Усвідомлення цього прошило мене, наче блискавка. Якби вчора я подумала про те, що в лісі водяться дикі звірі, напевно, так і не вийшла б на ту дорогу, а просто померла б від страху ще на тій галявині, прислухаючись до кожного звуку.

Шурхіт посилювався, і я відчувала, як моє серце б’ється десь у горлі. Мої очі були прикуті до високих густих кущів, які трохи тремтіли. Очевидно, саме там і було джерело звуку. Я заледве стримала крик, коли з тих кущів з’явилася дивна істота. Кілька разів я сильно замружила очі, щоб упевнитися: те, що я бачу, не витвір моєї уяви. За кілька метрів від нас стояла дитина, точніше, так здавалося на перший погляд. Дивна істота була зростом, як п’ятирічна дитина. У неї було розпатлане попелисте волосся, у якому стирчали гілочки та листя. Брунатно-зелена сорочка доходила до колін і теж була вся в листі, наче воно росло просто з тканини. Ця істота мала кругле дитяче личко й непропорційно великі болотно-зелені очі. Вона пильно вдивлялося в нас, і лише згодом я помітила її вуха, неприродно великі, з гострими кінчиками. Що це таке?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍