Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

− Вони вже під'їжджають. Андрій сказав, щоб ми нікуди не рухалися з цього місця, − Зоряна взяла сестру за руки. − Не хвилюйся. Все буде добре.

− Ти дзвонила йому? − підняла вологі очі Мілана.

− Дивись, он авто, − сестра показала на білий бус із затонованими вікнами. − Можливо, то Андрій зі своїм свідком.

Бус припаркувався неподалік. З водійської кабіни вискочив Андрій і кинувся до своєї коханої.

− Я з тобою, Ланочко. У нас все буде добре, − пригорнув кохану до себе і по-батьківськи поцілував у чоло. 

− Доню!

− Мамо? Тату? − у Мілани очі полізли на лоб? − Тарас Володимирович? Марія Миколаївна?

З автобуса виходили батьки наречених.

Сказати, що це було сюрпризом для Мілани, це нічого не сказати. А от Зоряна здавалася спокійною. Підбігла до батьків, обняла.

Сигнал тривоги продовжував ревти, але ніхто з присутніх на нього не реагував.

− Швидше заходимо всередину, − сказав молодий чоловік, що був за кермом буса.

− Так, нас уже чекають, − підтримав Андрій і повів усіх до заднього двору ресторану.

Вони спустилися в підвальне приміщення. Хоча назвати його підвальним було б не зовсім доречно. За дверима перед ними відкривалася гарно прибрана зала, з приглушеним світлом настільних ламп. Це було обладнане під зал укриття власне ресторану.

Їхнє містечко було досить молодіжним і до повномасштабного вторгнення завжди вистачало охочих провести святкування якоїсь важливої події в казковому місці. Ресторан "Дивовижний Ірпінь" був одним з найулюбленіших закладів навіть для багатьох киян. Та й не дивно. Двоповерхова невелика будівля зі своїм садочком, фонтаном і гарними локаціями для фотозон.

Власники закладу − подружжя Гончарів, корінні львів'яни, переїхали сюди в 90-х роках. Облюбували це місто за його наповненість парками. І особливо за те, що це було місто письменників та поетів. В свій час тут проживало багато видатних митців. Це трішки нагадувало подружжю їхній рідний Львів і додавало певності в процвітанні їхнього закладу. Під час вторгнення російських окупантів вирішили не залишати міста. Хоч вони були для загарбників "бандерівцями" і ризикували покласти свої голови першими, дух незламності додавав віри у те, що вистоять.

Обидва сини відразу пішли в територіальну оборону, а згодом вирушили до столиці. Зараз обоє десь на Херсонщині. Було важко і страшно, але вони змогли відстояти своє право жити вільними.

Найскладнішими були перші півроку. Навіть після визволення Ірпеня, багато мешканців не поспішало повертатися до міста.З часом місто знову почало жвавішати. Сюди навіть столичні люди все частіше переїжджають на тимчасове проживання. Тут спокійніше.

Підвальне приміщення було просторим із хорошою вентиляцією. Коли будували ресторан, планували влаштувати маленьку шоколадну майстерню. До цього поки що не дійшло. Але завдяки своїй завбачливості, господарі змогли облаштувати додатковий зал на випадок тривог.Іноді відразу накривають столи внизу, щоб відносно спокійно провести святкування.

Тож тепер Андрієві та Мілані шлях до реєстрації шлюбу був відкритий.

− Ти знала? − Мілана щипнула непомітно сестру, коли спускалися сходами до підземної зали.

− Так. Але це мав бути сюрприз, − швиденько відповіла Зоряна і шмигнула наперед.

Не їй належало відкривати усі карти, тому краще уникнути проникливого погляду Міланки.

− Андрійку, це ти все влаштував? − тепер прийшла черга розсекречувати коханого.

− Все дізнаєшся. Спершу переодягнемося, бо нас уже чекає працівник РАЦСу, − лагідно посміхнувся Андрій і повів свою обраницю до виділеної під гардеробну кімнату.

− Може нас нарешті познайомлять? − Зоряна підійшла до водія. − Я так розумію, Ви будете свідком зі сторони нареченого? Бо цей фрагмент підготовки був під секретом навіть для мене.В компанії з водієм стояли Тарас Володимирович і тато Роман.

− В такому випадку представлюся сам, − усміхнувся чарівною посмішкою молодий чоловік. − Назар. Товариш і колега нареченого.

− Зоряна. Подруга і сестра нареченої, − не менш чарівно посміхнулася дівчина у відповідь.

− Дуже приємно скласти компанію такій чарівній панночці.

− Щиро навзаєм, − промуркотіла Зоряна.

− Бачу, ви вже познайомились, − вийшов до гостей Андрій. − Зорянко, Ланочка просила твоєї допомоги.

− Лечу, − крутнулася на місці дівчина-вихор і поспішила до сестри.

Згодом дві красуні повернулися до зали уже при повному параді. Андрієві й справді перехопило подих. Невже ось ця царівна стане сьогодні його дружиною?

Матері стояли поруч зі своїми чоловіками. Діждали свята. Благослови, Боже, їх дітей на щасливе сімейне життя.