Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

-Чи згодна ти... − працівниця державного реєстру актів цивільного стану проводила церемонію реєстрації шлюбу.

Андрій стояв поруч коханої. В його очах сьогодні читалося щастя. Хоча б на один день стишити тривогу і погасити біль, який точив його уже три дні.

Побратими під час бойового завдання потрапили під обстріл. Офіційного підтвердження про загибель досі не було. Тож жевріла надія організувати пошук. Як військовий він розумів, що шансів у хлопців практично не було. Але козацький дух запевняв: варто боротися, не припиняти пошуки. Мілані він жодним словом не промовився. Вона заслуговує відчути себе щасливою у повній мірі. Вистачить з неї украдених двох років. Скільки їй довелося пережити за той час. Так що сьогодні ніщо не затьмарить її світлих мрій.

− Вітаємо молоду пару з одруженням, − завершила церемонію огрядна представниця державної служби.

− Надіє Борисівно, дякуємо, що погодилися провести для нас виїзну церемонію, − Андрій підійшов до працівниці РАЦСу. − Якщо чесно, сумнівався, що таке можливо.

− В теперішній час радіємо кожній заяві. Дуже багато захисників звертаються саме на рахунок виїзних реєстрацій. Хоч якось можемо прислужитися і ми для військових, − жінка ще раз привітала подружжя.

Її хотіли пригостити, але працівниця запевнила, що службове авто уже чекає і їй пора їхати. Тривога тривогою, а дорога не близька.

Декілька круглих столиків уже очікували гостей і манили ароматами святкових страв. На одному з них височів весільний торт. Три білосніжні поверхи, оздоблені рожевими мальвами, нагадували вбрання нареченої.

− Ось це так! − із дитячим захопленням сплеснула руками Зоряна, оглядаючи торт з усіх сторін.

− Ще скажи, що ти тут ні до чого, − посміхнулася Мілана, приєднавшись до сестри.

− Чесно, чесно. Торт − це затія нашої мами.

− Ясно усе з вами. Всі про все знали, тільки не я.

− Ну, не про все знали. І не всі. А який це був би сюрприз, якби ти дізналася? Навряд чи у Київ зі мною поїхала б. І Андрія переконала б відставити затію. Знаємо ми тебе, сестричко. Добре знаємо, − Зоряна обняла Мілану. − Будь щасливою усупереч усім ворогам. 

− Дякую, − Мілана поцілувала свою найріднішу щебетушку. 

− Дівчата, годі там милуватися, − це вже тато Роман підійшов до доньок. − Сьогодні день для Мілани з Андрієм. То хай собі удвох і милуються.

− От який, − вдала образу Зоряна. − Вкрали у мене сестричку та ще й потішитися на останок не дають.

− Годі тобі, Зіронько, − це вже мама Олена втрутилася у розмову.

− Та жартую я, жартую, − підморгнула молодша донька. − Нікуди від мене не дінуться ці двоє голубків. Обох буду пильнувати як зіницю ока.

− Все готове до частування, − власниця ресторану підійшла до молодят.

− От якби ще спільне фото на згадку, − Зоряна обвела поглядом присутніх.

− Усе зробимо, − пані Гончар швиденько пішла у підсобку і вийшла з полароїдом у руці. − Зараз тільки підійде наш офіціант Сергій. Він хлопець тямущий. Коли потрібно, то і фотографом підпрацьовує. 

− Тож і я фотографував вашу церемонію, − до розмови підключився тато Тарас.

− Дякуємо, батьку. Ваші фото безцінні. Але тепер станемо усі разом, − Андрій поплескав тата по плечу.

Мріяли про пишне весілля, великий бенкетний зал з усією родиною. А реальність зібрала на святкування шлюбу лише вісьмох людей. Сьогодні Мілані та Андрієві цього було більше, ніж достатньо. За ці довжелезні два роки навіть припустити не могли, що зможуть розділити своє щастя як подружжя. 

− То кому все-таки я маю подякувати за сьогоднішнє свято? − Мілана спершу подивилася на Андрія, потім на своїх батьків.

− Івану Тимофійовичу, − відповів Андрій.

− Дідусеві? − Мілана нічого не второпала.

− Це його остання воля, − продовжила мама Олена.

− За кілька днів до смерті твій дідусь розмовляв зі мною по відеозв'язку. І благословив наш шлюб. Сказав, щоб не тягнули з цим. Бо, мовляв, птахи і ті збираються вкупі гнізда вити, діточок ростити. І війна чи ні, а свою справу знають. − Андрій обійняв дружину. − Так що не смів перечити сивій мудрості і погодився. А як тільки дізнався про кончину Івана Тимофійовича, поспілкувався з твоїми батьками.

− Так. І почав щось там розказувати про найближчі півроку, − тато Роман глянув спершу на зятя, потім на дочку. − Мовляв, ти не захочеш і слухати про одруження в час скорботи.

− Тато любив життя і завжди бачив у всьому продовження, а не кінець. Він говорив зі мною останні дні тільки про вас із сестрою. За тебе був щасливий, бо знайшла долю. А Зорянці ще треба вітер з голови вигнати. І так як Зіронька мала приїхати в Україну на декілька днів, то й влаштували затію зі шлюбом ближче до Києва. − Мама трохи прояснила картину.

− Були нюанси і ніхто не міг гарантувати, що все складеться по плану, − Андрій подивився на Назара. − Ось це наш рятівник. Практично всі організаційні моменти − справа його рук.

− Точніше моїх зв'язків, − Назар взяв на себе роль оповідача. − Ірпінь − моє рідне місто. Я запропонував Андрієві залишити столицю на інші щасливі моменти вашого життя. Зорієнтував на вибір ресторану. Якщо чесно, я сам тут вперше. До сьогодні бачив тільки фотоспогади своїх друзів. Локація мені сподобалась і ось ця задумка із підземним залом стала ключовою.