Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 8

Глава 8

Лукаво підморгнувши своєму маніяку, я взяла його під руку, і ми попрямували до Марка, який тим часом сидів, вальяжно розкинувшись, на дивані у вітальні. Я чекала походу до ресторану, як манни небесної. Мій нещасний шлунок... якщо мене зараз не нагодують — помру з голоду. І це не образно: остання вечеря у мене була вчора ввечері, а зараз — майже обід. Хоч би не заурчав… Чуєш мене, ти, звіре, що живеш усередині мого змученого тіла?! Не смій мене ганьбити!

Спустившись на другий поверх, до ресторану, ми зайняли столик біля вікна і почали чекати, поки нам принесуть їжу. Згодом принесли вино. Воно було червоне й нудотне на смак. На мій превеликий жаль, у винах я розбиралася так само, як у космічних станціях, тому визначення смаку ‘солодке’, ‘напівсолодке’, ‘кисле’ й кольору, було межами моїх можливостей.

— Які плани на майбутнє?
Марк сидів навпроти мене і потроху відпивав із келиха, смакуючи кожен ковток. Він не дивився в наш бік, вся його увага була зосереджена на ефектній блондинці, що сиділа за сусіднім столиком. Ох вже ці мачо...
— Я особисто збираюся поїхати додому, — це було єдине, чого мені зараз хотілося найбільше.
— Боюся, це неможливо, — його блакитні очі спалахнули хижим вогнем, коли він узяв мене за руку.

Звісно, може, це параноя, але я його боюся.
— Якось розберемося з планами, — Ярик уважно подивився на Марка, і той трохи охолов.
— Ой, які ми серйозні, — пробурмотів він, відпускаючи мою руку.

І тут нас відволік офіціант, який приніс обід. О, так!.. Я в раю: величезні соковиті стейки, середньої просмажки, ще й з гостро-солодким пряним соусом… Все, як я люблю.

Після переїзду від батьків, так би мовити, на вільні хліба, я намагалася тішити себе кулінарними смаколиками. Один з таких — стейки. Вони, звісно, не були супер-пупер апетитні, але в кулінарії руки у мене росли з правильного місця. Тож виходили вони цілком собі нічогенькі. Маринка, моя подруга, частенько заходила до мене на вогник, поласувати м’ясцем. І розхвалювала, уплітаючи за обидві щоки.

Ось і я зараз, ледве стримувала себе, щоб не вчепитися мертвою хваткою в цей ласий шматочок яловичини. Ми ж пристойні леді: постелили біленьку тканинну серветочку на ніжки, взяли ніж і виделку в правильні руки. Поряд хихикнув Ярик, мабуть, згадав мене з бутербродом у зубах.

Ситно повечерявши, ми мирно вели бесіду на далекі теми: погода, політика та інше. Марк розпитував мене про роботу, родину, а Ярик дуже уважно слухав нашу розмову.

— Що ми все про мене? Розкажіть свою історію.
— Ууу, тобі буде нудно… — почав Марк і обірвався на півслові.

До нас підійшла жінка. На вигляд їй було близько сорока. Доглянута й дуже красива. Руде волосся, виразні жовті очі, які чомусь нагадали мені мою кішку. І хижий погляд, що, окинувши зал, зупинився на мені.

— Ярик, не представиш мене своїй супутниці?
Вона без церемоній, навіть не обтяживши себе такою дурницею, як вітання, посунула Марка і всілася за стіл. Дістала сріблястий портсигар із клатча і закурила. Дим ядучою хмарою понісся по залу. Фу, терпіти не можу сигарети… Але, як то кажуть: кожному своє.
— Це Лія, — лаконічність — сестра таланту, і в Ярика її не відняти.
— Добрий день, — на відміну від деяких, мама навчила мене вітатися з людьми, але, схоже, вітатися з черню було нижче її гідності.
— І звідки таке створіння? — наголос на “створіння” — вкрай неприємна особа, скажу я вам. Таким іноді хочеться заїхати по їх доглянутій фізіономії, аби трохи опустити з небес. І з чого, цікаво, така огидна зневага до моєї персони? Я ж раніше з нею не зустрічалася і, в принципі, не могла нічим їй нашкодити… А може, їй не сподобалося, що я сиджу в компанії Марка і Ярика? Так ось у чому річ.
— Не створіння, а Лія! — проричав Ярик.

О, мій герой! Так приємно, коли чоловік заступається. Тим більше, по суті, хто я йому? Якась стороння дівчина. Від цієї думки неприємно засмоктало під ложечкою. А й справді: я йому ніхто…
— Тітко Софі, яка несподівана зустріч, а ми Вас тільки наступного тижня чекали… — заспівав Марк і поцілував їй руку.
— Обставини змусили. Як мені здається, мої племіннички не справляються з набридливими паразитами, і я приїхала їм допомогти.

Ааа, тітка… Не дай Боже таких родичів. Так, у моїх теж були таргани, але в цієї вони просто вилазили з вух і табунами носилися по столу.
— Думаю, нам потрібно поспілкуватися, хлопчики.
Мене так миленько виставили з-за столу, але я не була проти. Атмосфера, скажемо прямо, стала гнітюча, ніби грозові хмари нависли над столом.
— Гадаю, я піду в номер. Дякую за вечерю.
— Я проведу.
А Ярик, виявляється, джентльмен. Це так мило.
— Тобі ще не час? А то тітка по попі нашльопає, — мене ця ситуація забавляла, на відміну від Ярика.
— Секунду…
— Зранку я поїду додому, — треба було діяти, поки холоднокровність мене не полишила. Напевно, я хотіла домогтися від нього тих самих “кроків назустріч”.
— Чудово! — він грюкнув дверима й пішов.

Сидячи на ліжку, я лаяла себе. Дурепа, дурепа! Найсправжнісінька бовдурка. Яка муха тебе вкусила? Завтра я поїду й ніколи більше його не побачу.

Ярик

Сьогодні видався важкий день, а вечір буде ще гіршим. Те, що приїхала Софія, наводило на думку, що ситуація з бродягами виходить з-під контролю. Вона справді була моєю тіткою, а крім того — ще й входила до Вовчої Ради. Це така організація, що вважається вищою силою у вовчих колах. І попри те, що я очолював клан, моє життя і життя моїх підлеглих значною мірою залежали від рішень ради. До неї входили найдавніші, наймудріші та найдосвідченіші вовки, і збиралася вона лише у крайніх випадках. Очевидно, шавки стали серйозною проблемою не тільки на наших землях, якщо рада вирішила зібратися так скоро.

У конференц-залі панувала метушня.

Софі вже була тут. Вона багато років безуспішно намагається одружити мене з донькою очільника Західного клану, але марно. Через це поява Лії на моєму горизонті так її й розлютила. Союз із Ярою з точки зору ради виглядав логічним, але я був категорично проти. Якби ми одружилися, це зміцнило б обидва наші клани й дало б змогу процвітати ще багато років. Але я так не можу. Уже не можу. Раніше мені було просто начхати — я та мій клан були цілком самодостатні. І я тримався за свою свободу з усіх сил. Знаєте, у нас шлюб — це дуже серйозно і на віки. Після ритуалу я буду навіки пов’язаний зі своєю дружиною. Така перспектива будь-кого може відбити бажання одружуватися. Принаймні, на жінці, яку не кохаєш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍