Гевін Френсіс - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

Дарвіна, який теж вивчав медицину в Единбурзі, що той продовжив його роботу. У книзі «Вираження емоцій у людей і тварин» Дарвін писав: «Можна сміливо стверджувати, що Белл не лише заклав основу цього предмета як окремої галузі науки, а й побудував витончену структуру».[38] Дарвін уважно спостерігав як за світом культури, так і за світом природи, і на нього менший вплив, ніж на Белла, справили шедеври західного живопису, особливо в плані вивчення виразів обличчя. «Я сподівався знайти допомогу у великих майстрів живопису й скульптури, які так уважно вивчають цей предмет, – писав він у вступі, – але, окрім кількох винятків, мені це не вдалося. Без сумніву, причина в тому, що в творах мистецтва основна мета – краса, а сильно напружені м’язи обличчя спотворюють красу». Він зіткнувся з парадоксом: м’язи обличчя потрібні нам для того, щоб виражати свої емоції, але ми традиційно ідеалізуємо симетричні відсторонені обличчя.

Одним із художників, яких виокремлював Дарвін, був Леонардо, з огляду на його очевидну віру в те, що краса існує і в крайніх проявах емоцій, а не лише в нейтральності. Дарвін присвятив кілька абзаців книги «Вираження емоцій у людей і тварин» і жестам, зображеним у «Таємній вечері», особливу увагу приділяючи позі апостола Андрія. Згідно з однією із сентенцій да Вінчі, видатні твори мистецтва пишуть за допомогою контрастів: «Ваші картини будуть більш мальовничими, якщо потворне буде поряд із красивим, старе – поряд із молодим, а сильне – поряд із слабким».[39] Що б міг Леонардо зробити з обличчям, ураженим паралічем Белла, у якому поєднуються слабкість і сила, потворність і краса, молодість і старість?

Роботодавці Емілі забезпечили її медичною страховкою. У клініці пластичної хірургії, до якої я її направив, підлога була встелена дорогими килимами, у залі очікування стояли шкіряні дивани, а на столі лежали журнали Society. На стіні був наклеєний рекламний плакат у стилі обгорток Vogue і Cosmopolitan: операції зі збільшення грудей і пластика живота посіли місце заголовків статей.

– Офіс у них чудовий, – сказала вона, сміючись, під час візиту в нашу клініку, – більший за вашу залу очікувань!

Хірург попросив її лягти на кушетку й протер спиртом кутики вух, щоки і краї рота. Після цього він дістав маленький шприц із пробірки з розчином.

– Він сказав, що процедура майже безболісна, так і було, – розповіла Емілі. – Голка була маленька.

Він увів розчин у кількох точках в праву сторону її обличчя, зосередившись на тому, щоб паралізувати виличні м’язи і колові м’язи ока, а також ті, які Леонардо називав м’язами страху й люті.

– Параліч від ін’єкцій діятиме чотири-п’ять місяців, – сказав лікар. – Потім, якщо ви вирішите, що вони приносять вам користь, можете знову їх зробити.

Я запитав у неї:

– І як, принесли вони користь?

– Дивіться самі, – Емілі відгорнула волосся з лівого боку і подивилася на мене. Асиметрія зберігалась, але була значно менш помітною.

– Тепер, коли я посміхаюся, права сторона не розтягується настільки вбік і вгору, – вона спробувала посміхнутися мені, – і моє обличчя має більш нейтральний вигляд. Я наче помолодшала на кілька років.

– Діти досі вас бояться?

– Ні, не бояться, – Емілі засміялася. – Я щаслива. Навіть повернулася на роботу.

Студентом і викладачем я уважно вивчав обличчя чоловіків і жінок, розтин яких я проводив. Згодом я ще більше спрямував свою увагу на пацієнтів у клініці. Коли мені траплялися люди, у яких надто рано з’явилися зморшки між бровами, я починав більше цікавитися причинами цього. Я намагався відрізнити сердитих і недовірливих відвідувачів від тих, хто боїться бути вразливим, вловити різницю між неспокоєм і болем. Зустрічаючи людей із відкритим, радісним обличчям, я почав цікавитися секретом їхнього щастя. Крім того, я усвідомив, що, коли моє обличчя виражає незадоволення або нетерплячість, достатньо розслабити його, щоб краще почуватись і виконувати свою роботу.

У своїй праці, присвяченій виразам обличчя, Дарвін писав: «Той, хто дозволяє собі жорстокі жести, почуватиметься ще сердитішим; той, хто не контролює ознаки страху, боятиметься ще більше». Психологічні дослідження підтверджують думку про те, що сердитий або наляканий вираз обличчя провокує відповідні емоції.[40] Просто напруживши «м’яз люті» або «м’яз страху», ми можемо стати сердитішими або більш наляканими. Я припустив, що це правило працює і у зворотному напрямку – можливо, уникаючи сердитого або наляканого виразу обличчя, ми менше відчуватимемо злість і страх.

За кілька місяців Емілі знову звернулась у клініку, цього разу з травмою коліна, а не з проблемами з обличчям. Я помітив, що ознаки паралічу знову були очевидними; напевно, вона вирішила більше не робити ін’єкції ботоксу. Оглянувши її коліно, я запитав про причину такого рішення.

– Значить, ви помітили, – сказала вона, відгортаючи гривку з обличчя. Глибока носогубна складка з правого боку знову була помітною, як і «гусячі лапки» біля ока і борозни на половині лоба.

– Вам набридли ін’єкції?

– Не тільки. Мої почуття здаються більш справжні, коли я можу їх виявляти, – сказала вона. – Я не хочу все життя носити маску.

5. Внутрішнє вухо: запаморочення й магія вуду

Вихор розділяє важке й легке, які повинні бути разом… З тієї ж причини сутулість спричиняє запаморочення – вона розділяє важке й легке.

Теофраст, «Про запаморочення»

Керування мотоциклом зовсім не схоже на керування автомобілем або навіть велосипедом. Я їжджу на мотоциклі повільно й обережно, зважую кожен свій рух на швидкості понад шістдесят миль на годину,[41] але навіть за таких обставин я дістаю задоволення не лише через переміщення на незвичній швидкості і легкість, з якою мотоцикл входить у поворот і винирює з іншого боку, а й внаслідок суміші сенсорної інформації, як просторової, так і візуальної, що надходить до мене. Ти стаєш одним цілим із мотоциклом – коли їдеш в автомобілі, це неможливо, а на велосипеді в цьому немає потреби.

Одного разу я їхав на мотоциклі сільською дорогою, запізнюючись на зустріч. Обабіч дорогу оточували дерева, і їхні гілки утворювали темний навіс над головою. Я навіть не їхав, а летів крізь зелений тунель під музику, що грала в навушниках у шоломі, і переді мною змійкою вилась дорога. Повітря здавалося мені рідким, коли я повертав то ліворуч, то праворуч за ріг. Я насолоджувався тим, як моє тіло й мотоцикл рухаються по дорозі завдяки