Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Михайло не змінив виразу обличчя, але в його погляді з’явилася зосередженість.

— А ти інакше робиш? — запитав він, схрестивши руки на грудях.

Аліса ледь помітно повела плечем, відкидаючи зайві вагання, а її усмішка стала ще щирішою.

— Я часто помилялася в людях, — зізналася вона, вдивляючись у його очі. — Але у тобі із Христиною не помилилася. Ви стали для мене найціннішим подарунком долі, і, мабуть, вперше в житті я довірилася... і не разу не пошкодувала.

Михайло ледь усміхнувся.

— Просто не кожного дня зустрічаєш людину, яка здатна так швидко стати важливою.

Аліса вдивлялася в нього, намагаючись розгадати, що крилося за його спокоєм. Між ними зависла мить тиші, наповнена невимовленими думками.

— Думаєш, це добре? — тихо запитала вона.

— Думаю, що такі речі треба цінувати, — відповів він. — Бо випадковості не завжди такі вже й випадкові.

Я спостерігала за ними, як подруга кинула на Михайла той самий погляд — теплий, з довірою, але водночас із легким викликом. Вона довго не наважувалася на цей крок, я це бачила. Її завжди стримував страх помилитися в людях, відкритися тим, хто не вартий. Але зараз усі її сумніви зникли.

Аліса піднялася зі стільця і, не вагаючись більше, обійняла свого чоловіка. Михайло теж піднявся, і відповів їй таким самим обійманням, відразу вкривши її своїм теплом і надійністю. Він був завжди таким турботливим і це було видно навіть у найдрібніших деталях — Михайло завжди був поруч, завжди готовий підтримати.

Я дивилася на цю пару, яка була такою гармонійною і справжньою. Їхнє кохання було особливим, щирим і міцним. І я, не змогла стриматися, вставши на ноги, я зробила крок уперед і обійняла їх обох, відчуваючи в тій миті, як ми, троє, разом, створюємо щось неймовірно цінне.

— Знаєте, — тихо промовила Аліса, не відпускаючи нас, — ви обоє — найдорожчі моєму серцю люди.

Я злегка усміхнулася і обійняла її ще міцніше.

— А ти не просто моя кума, — сказала я з усмішкою, — а ще й найкраща у світі подружка. І я дуже рада, що тебе зустріла

— Я теж радий, кохана, що зустрів тебе тієї ночі, — промовив Михайло, погладжуючи її волосся. — А ще радий, що ти познайомила мене з Христиною.

Ми стояли так, у трьох, немов одна велика, тепла родина. Серце переповнювалося відчуттям затишку й безпеки, адже я знала — на цих двох людей можна покластися в будь-яку хвилину. Адже вони були моїми друзями, що завжди підтримають.

Але через кілька секунд, коли мить безтурботності плавно минала, я знову відчула, як мене тягне назад до реальності. Тяжко, але все ж розірвала наші обійми, хоча серце не хотіло цього. Слова залишалися непотрібними, а в душі залишалась лише одна думка — як добре бути з ними, як добре бути тут.

— Дякую вам за поради, але, мабуть, я піду. Вже темніє, — мовила я, мимоволі зиркнувши у вікно.

— Давай Михась тебе відвезе, — раптом запропонувала подруга й лукаво глянула на чоловіка. — Ти ж не проти, коханий?

Вона подивилася то на мене, то до нього, ніби вже все вирішила за нас.

— Не проти, — легко відповів Михайло, беручи ключі зі столу. — Мені якраз по дорозі, треба було заїхати до сестри. Вона цілий день у кав’ярні, вдома її не застати.

Я кивнула, але всередині відчувала якийсь дивний трепет. Зустрічі, знайомства, збіги… Чи справді це просто випадковості?

© Вікторія Вецька, 2025.