Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 6. Друзі, що завжди підтримають

Христина

Аліса обережно опустилася на стілець, заколисуючи малого. Його дихання поступово вирівнювалося, а пальці розслабили хватку.

— То що? Що надумала? — запитала подруга глянувши на мене.

Я стиснула губи в тонку лінію, намагаючись впорядкувати хаос у голові.

— Алісо, я його ненавиджу, — зрештою відповіла я.

— Тим краще. Немає ризику, що раптом розм’якнеш.

— Я не хочу грати в ігри.

— А хіба це гра? — Аліса примружила очі. — Це справедливість. Він зруйнував твої шкільні роки. Змусив тебе почуватися нікчемною. Тепер твоя черга.

Я стиснула кулаки.

— Просто піти і забути про нього було б розумніше.

— Авжеж. Але ти не хочеш.

Хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Аліса мала рацію. Я не хотіла просто йти.

Я хотіла бачити, як він страждатиме. Хотіла, щоб він відчув хоча б частину тієї ненависті, яку я носила в собі стільки років.

— Добре, але я ще подумаю, — повільно промовила.

Аліса задоволено кивнула.

— Ось і чудово.

Піднявши голову я побачила Михайла. Він з’явився у дверях, трохи розпатланий, у спортивних штанях і футболці, видно, що щойно прокинувся.

— О у нас гості. Привіт, Христино. Щось сталося? — запитав він, підходячи до своєї дружини.

— Привіт. Та так, дівочі розмови, — відмахнулася я, але друг уже встиг помітити вираз мого обличчя.

— Судячи з твого вигляду, розмови були про щось серйозне, — підморгнув він мені і присів навпроти.

— Просто вкотре переконалася, що всі Тимури — це катастрофа.

Михайло підняв брови.

— Тимури? Який цікавий висновок. І що зробив конкретно твій Тимур?

— Він не мій, — гаркнула тихо я.

— Ага, звичайно, — хмикнув друг. — Судячи з твоєї реакції, історія вартує уваги.

Я зітхнула і зробила ще ковток холодного чаю.

— Ну, якщо коротко: колишній шкільний кривдник, випадкове побачення, гучний ляпас. Тепер я його ненавиджу ще більше, ніж у школі.

— Оце так сюжет. І що далі? — зацікавлено усміхнувся Михайло. 

— Нічого. Тепер усіх Тимурів я буду обходити десятою дорогою.

Він усміхнувся і кивнув.

— Хороший план. Головне, щоб не довелося його переглядати.

Я тільки хмикнула.

— Та вже ні.

Михайло глянув на Ромчика, який уже спокійно спав у мами на руках.

— Може, варто просто залишити це в минулому?

Я нічого не відповіла. Дивно, але його слова чомусь зачепили мене більше, ніж мені б хотілося.

Я дивилася, як Михайло обережно торкався пальчиків сина, як в його очах з’являлася ця особлива м’якість, і відчула щось схоже на заздрість. Не те щоб я прагнула сімейного життя, але в їхніх очах було щось справжнє. Те, чого я, здавалося, ніколи не мала.

— Намагаюся, але не виходить.

— Гаразд, — сказав друг. — Але якщо цей Тимур ще раз з’явиться в твоєму житті, дай мені знати.

Я здивовано підняла брови.

— А що ти зробиш?

Він знизив плечима.

— Ну, для початку подивлюся, чи він справді така катастрофа, як ти кажеш.

— Та повір, він ще гірший.

Михайло тільки усміхнувся, ніби йому було цікаво побачити все на власні очі.

— Ну все, балачки закінчено, — сказала Аліса тихо. — Я піду покладу малого.

Вона встала і зникла в дитячій. Михайло трохи потягнувся і глянув на мене.

— Ти ж знаєш, що не всі люди залишаються такими, як у школі, правда?

Я зітхнула.

— Цей залишився.

— Можливо. А може, ти просто не хочеш у це вірити.

Я вже відкрила рота, щоб щось заперечити, але вчасно зупинилася. Він говорив спокійно, без жодного тиску, просто констатуючи факт.

— Гаразд, — сказала я після паузи. — Побачимо. Але я все одно триматимуся від нього подалі.

— Це вже твоє рішення, — кивнув Михайло. — Але знай, що якщо раптом передумаєш…

— Не передумаю, — перебила я.

Він тільки усміхнувся і підняв руки, здаючись.

— Як скажеш.

Аліса повернулася на кухню, втомлено потерла чоло і опустилася на стілець.

— Ну, що ви тут вирішили без мене?

— Та нічого, — буркнула я, доїдаючи останній шматочок торта. — Твій чоловік тут мені натякає, що люди можуть змінюватися, але я в це не вірю.

Аліса кинула на Михайла багатозначний погляд, у її очах промайнув ледь помітний виклик.

— Він так завжди, — злегка усміхнулася вона. — Любить усе аналізувати, перевіряти, не робити поспішних висновків…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍