Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 8. Реальне минуле

 

Софія сиділа у бібліотеці, тримаючи в руках чашку гарячого чаю, але її пальці залишалися крижаними.

Вона не знала, скільки часу минуло з моменту, коли вона повернулася до маєтку після нічної зустрічі із сонячним годинником. Відчуття було таке, ніби її душу вирвали з реальності та кинули назад у світ, якого більше не існує.

Вона була там. Вона бачила все на власні очі. Даміана вбили прямо перед нею. І вона нічого не змогла змінити.

— Ви виглядаєте так, ніби бачили привида, — голос панни Ольги пролунав раптово, змушуючи її здригнутися.

Софія підняла погляд.

Панна Ольга стояла біля каміна. Її постава була ідеально рівною, рухи — витонченими, обличчя зберігало спокій. Але очі… Очі були занадто уважними.

— Що зі мною відбувається? — тихо запитала Софія, відчуваючи, як її голос зрадницьки здригнувся.

Ольга підійшла ближче, налила собі чаю та повільно розмішувала його срібною ложечкою. Її рухи були надто безтурботними для слів, які ось-ось пролунають.

— Ви вже знаєте відповідь, — сказала вона після короткої паузи.

Софія стиснула чашку сильніше, ніби тепло напою могло прогнати холод, що оселився всередині.

— Я нічого не знаю, — прошепотіла вона.

Ледь помітна усмішка торкнулася губ панни Ольги.

— Ви — реінкарнація Катаріни Левицької.

Чай у чашці здригнувся, і Софія ледь не випустила її з рук.

— Що? — Її серце пропустило удар.

— Ви відчували це, чи не так? — голос панни Ольги став м'якшим, майже співчутливим. — Знайомі місця, сни, відчуття, що ви вже були тут раніше. Це тому, що ви справді були.

Софія похитала головою, намагаючись відкинути цю абсурдну думку.

— Це неможливо…

— Але це правда, — спокійно відповіла Ольга.

Вона відклала чашку на столик, підійшла до полиць і дістала стару книгу у шкіряному переплеті. Її пальці, наче знаючи шлях, впевнено перегортали пожовклі сторінки, поки вона не знайшла потрібне.

— Деякі душі повертаються, коли їх кличе минуле, — тихо сказала вона, кладучи книгу перед Софією.

Софія повільно опустила погляд. На сторінці був портрет жінки. Її серце закалатало, коли вона побачила знайомі риси.

Вона.

Жінка на портреті носила сукню іншої епохи, її волосся було вкладене у витончену зачіску, а шию прикрашала золота підвіска — точно така ж, як у сні.

— Це Катаріна… — голос Софії тремтів.

Її пам’ять накрили уривки образів: «Руки Даміана, що тримають її у танці… Сміх, що відлунює серед розкішної зали…  Шепіт коханого, коли вони домовляються втекти…  Крик, що розриває ніч, коли все летить у прірву…»

Вона пам’ятала. Її очі повільно розплющилися.

— Даміан… — ледь чутно вимовила вона, ніби ім’я саме вирвалося з її душі.

Панна Ольга кивнула, спостерігаючи за нею з майже материнською ніжністю.

— Він прив’язаний до цього місця. До вас.

Тіло Софії охопив тремор, якого вона не могла стримати.

— Він… привид? — її голос був майже нечутним.

— Ні, щось більше, — загадково відповіла Ольга.

Вона підійшла до вікна, і її погляд зупинився на темному силуеті сонячного годинника, що виднівся серед дерев.

— Його душа застрягла між світами.

Софія відчула, як її горло стислося від страху й болю.

— Він не може піти? — запитала вона, намагаючись збагнути неможливе.

Панна Ольга повільно обернулася, її очі були серйозними й пильними.

— Він чекає на вас.

Тиша огорнула кімнату, важка й густою пеленою лягла між ними.

— Чому? — знову прошепотіла Софія.

— Тому що прокляття ще не виконане, — відповіла Ольга, знову беручи книгу до рук.

Вона перегорнула кілька сторінок і зупинилася на останньому розділі.

— Легенда каже, що Бал Чорних Зір не закінчився.

Софія різко підняла голову.

— Що?

Панна Ольга торкнулася тексту пальцем, ніби підкреслюючи його важливість.

— Даміан прокляв цей маєток, — тихо пояснила вона. — І доки прокляття не буде знято…

Танець триває вічно, а кохання — між світами.

Софія відчула, як у неї по шкірі пробігли мурахи. Усе, що вона бачила, відчувала — було реальним.

— Якщо ви не знайдете спосіб зняти прокляття до сходу Чорних Зір… він зникне назавжди.

— А якщо я не встигну? — її голос здригнувся, в очах з’явився страх.

Панна Ольга подивилася на неї з сумом.

— Тоді ви втратите його назавжди. І цього разу — без повернення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍