Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

12. Більше ніж смертний.

Темрява зацікавлено спостерігала за блакитною кулею молодого світу. Нарешті Світло і Порядок прислали своїх емісарів. Посланці Світла майже миттєво витіснили з деяких земель культи хаотичних богів. Змучені постійними війнами та хворобами смертні покірно прийняли заповіти світлих богів, аби той жах більше не повторювався.
Деякі правителі тепер бажали мирного розквіту своїх земель, і світлі боги це їм дали. Звісно, без війн і тут не обійшлося. Владики Хаосу не могли просто так відпустити своїх послідовників. Орди кочівників та інших варварів спустошували землі світлих володарів, але ті знову й знову намагалися піднятися з колін.
Порядок діяв хитріше. Він довго і методично створював у різних місцях свої невеликі культи. Іноді користувався послугами найманців і таємно спрямовував їх для корекції своїх планів. А потім у потрібний час і в потрібному місці створив зерно свого аватара. Він вирощував його в глибокій таємниці за підтримки лише невеликих сил, якими володів.
Коли настав час, аватар пройшов через усі підготовлені місця з проповідями, демонстраціями чудес та добрих намірів. Він влаштував жахливу провокацію, і послідовники Хаосу клюнули на гачок, зрештою потрапивши в пастку, втративши віру багатьох своїх прихильників. Хаос, занадто зайнятий винищенням Світла, був приголомшений раптовою, ретельно продуманою атакою Порядку. Звісно, він ще довго чинив опір, але вже було зрозуміло, що боги й духи Хаосу більше не господарі цього світу. Ревнивий Порядок, у своєму стилі, влаштував методичне полювання на послідовників і емісарів інших Першостихій, бажаючи знищити їх дощенту і назавжди вигнати зі світу, який він уже вважав своїм.
Не завжди це вдавалося. Десь віра в інші Першостихії виявилася занадто сильною, а територіально вони були недоступні для послідовників Порядку, як у випадку з Темрявою. А десь залишки послідовників Хаосу чи Світла настільки надійно закріпилися на своїх невеликих землях, що чіпати їх виявилося недоцільно. Доцільність — одне з головних мірил успіху Порядку. Але свої землі він майже повністю очистив. Палали багаття, на яких спалювали смертних іновірців, усі боги, крім бога Порядку, оголошувалися злом, а будь-які дива, які так полюбляли боги Світла і Хаосу, були заборонені. Більше не можна було ефективно проповідувати на тих землях.
І ось, нарешті, настала черга земель Темряви та тих смішних шанувальників культу предків. На відміну від Темряви, Порядок їх не пожалів. Зібравши цілі армії своїх послідовників, він спрямовував їхню силу на дослідження всього світу й захоплення його не силами пророків і духів, а вже армією своїх віруючих. Звичайна тактика богів Порядку. Послідовники духів предків відчайдушно билися до останнього воїна. Адже вони сильні, доки живий хоча б один нащадок.
Зрозумівши це, Порядок вирізав їх усіх під корінь, за винятком кількох сильних духів, які встигли присягнути йому на вірність. Таких було дуже мало. Деякі духи, бачачи близький кінець своїх нащадків, звернулися до Темряви, і вона врятувала їх, наділивши частинкою своєї сили й забравши з цього світу. Кращих бійців проти сил Порядку в інших світах їй годі було шукати, служити вони будуть не за страх, а за совість. Таких ідейних Темрява любила. Та й усі Первостихії любили, якщо подумати.
Коли черга дійшла до її земель, її послідовники билися недовго. Темрява не любила війни, особливо приречені на провал. Її найкращі раби й послідовники заздалегідь створили могутній зіккурат і, принісши в жертву величезну кількість душ, змогли відкрити потужний портал до іншого світу й, зрештою, втекли.
До іншого світу, де війна Темряви й Світла застигла у хиткій рівновазі, і прихід свіжих сил Темряви, нарешті, порушив цю рівновагу. Темрява не любила марних витрат, і вона залишилася задоволена тим, що зберегла сили й спрямувала їх у правильне русло. Цей світ програно. Довгий час вона ще милувалася, як залишки культів Хаосу, Світла та її власних боролися з Порядком. Це було цікаве видовище. Їхні культи успішно прикидалися послідовниками Порядку, але водночас звертали свої молитви зовсім іншим богам і духам. Ще довгий час на її колишніх землях найвідчайдушніші з емісарів Темряви грали в хованки з Порядком, намагаючись урвати хоча б крихти віри з уже втраченого світу.
Кількох з них Темряві довелося особисто рятувати від повного вигнання, але це того вартувало. Адже вона дала наказ заснувати її культи максимально прихованими й орієнтованими на далеке майбутнє. І емісари блискуче виконали цей наказ. Темрява прекрасно знала про подальші дії Порядку й також знала, що справжня поразка ще не настала. Буде момент, коли вона знову зможе вступити у боротьбу за цей світ. Порядок розумний, цілеспрямований і працьовитий. Але також він і передбачуваний.
І хоча він намагався очистити весь світ від супротивників, найхитріші й найсильніші з емісарів інших Первостихій залишилися...
З глухим стогоном я спробував розплющити очі. Одне око відкрилося, і мене засліпило яскраве світло. Десь збоку долинав спів птахів, а під ногами дзюркотіла вода. Я дико змерз, голова розколювалася, а нормально вдихнути було важко.
Важко підвівшись, я одним оком глянув на своє відображення у воді. Видно було погано, і дякую всім богам за це. Навіть у мутній воді було видно, що мене, мабуть, вже ліпше в труну покласти. Праве око запливло, а гематома розпухла до таких розмірів, що не дозволяла його відкрити. Численні садна, розпатлане мокре волосся й божевільний погляд лівого ока створювали стійку асоціацію з бомжем-алкоголіком. Хоча так і є, навіть усілякі недобоги визнали мене алкоголіком. А дому у мене тут немає. Бомж-алкоголік, як є.
Дивовижно чіткий сон не виходив з голови. Сумнівів, що це не просто сон, вже навіть не виникало. Але до чого це все? Темрява чогось хоче? Ось причепилася до мене, наче реп'ях. Що їй від мене потрібно?
Гаразд, лірику відкладемо. Потрібно поки що розібратися, що зі мною тут і зараз, а потім вже вирішувати глобальні питання. Тим більше, все одно не зрозуміло, що з цими снами робити. Не спати? Піти до храму? Подумаю про це пізніше. А краще, наступного разу просто додивлюся це цікаве кіно до кінця.
Огляд себе ввів у глибоку депресію. Наплічників немає, понож залишився один, але в такому стані, що навіть ковалі його просто викинуть. Що я і зробив. Кіраса взагалі вразила. Вона була настільки покалічена, що дивно, як досі була на мені. Не кіраса, а знаряддя тортур якесь, зігнуте під найнеймовірнішими кутами та з купою дірок, які не передбачалися конструкцією.
З великими труднощами вибравшись із цієї залізної коробки, одразу зміг вдихнути у повні груди. А повітря ж яке, з запахами степових трав і річки, що мирно текла поруч. На іншому березі виднівся березовий гай. Ех, краса! Так і хочеться розкласти мангал і підсмажити шашличок. Але немає ні мангала, ні м'яса, ні навіть вогню.
Кинута на дно річки понівечена кіраса настрою не додала. Пішла прямісінько до мого молота, яким, мабуть, зараз риби гамселять одна одну. У мене залишився тільки один цілий наруч, нехай буде, можливо, ним ще якийсь удар відіб'ю. Хоч і навряд, але все ж... І кинджал, корисність якого мене дуже непокоїла. У сорочки відірвався рукав. Трохи подумавши, я зробив симетрично, відірвав і другий, використавши його для перев'язки сильної рани на стегні. Жилетка під кірасою не постраждала, а штани були в чудовому стані. Їхній вигляд викликав у мене лише гучний триярусний мат у свій бік.
І чому я такий особливий? Чому сам собі створюю проблеми? Чому, врешті-решт, отримавши зброю і броню, гордо нап'яв на себе все це і побіг у бій? Чому не прикріпив усе до своєї Сумки? І як я досі без штанів не бігаю? Мабуть, Система мене любить і робить якісь поблажки на мою недорозвиненість.
Поображавши себе з півгодини, я зрозумів, що стало легше. Незважаючи на всі травми, самопочуття було кращим, ніж раніше. Мабуть, Характеристики нарешті вкоренилися, і "неприємні відчуття", обіцяні Системою, минули. Відчувалася якась легкість у тілі, хотілося співати й радіти життю.
Еге, виходить, я ще й мазохіст. Мене побили, скинули з гори, втопили. А я радію! У мене ейфорія! Ну не дурень? Гаразд, не будемо запускати процес самобичування по другому колу. Списуємо все на побічну дію Системи.
Що ми маємо? "Навчальна вилазка", де нікому мене вчити. Видане казенне майно розгубив. Так, потрібно шукати позитив у цій ситуації, інакше знову впаду в депресію. Ага, мені надали повну автономність, так краще. Я наче диверсант у ворожому тилу. О, вже краще, і настрій підіймається. Рішення приймаю лише я, і ніхто мені не вказує. Прекрасно.
Насамперед, потрібно з'ясувати, що з Семом. Тіла тих, хто загинув остаточною смертю, не зникають, тож якщо його вбили, зможу знайти тіло і переконатися. Ага, якщо його не спалять. І що далі? Безумовно, мститися. Я чудово розумію, що воювати з усім світом — це цілковите божевілля, але хоча б якось зашкодити негідникам обов'язково треба спробувати. А якщо він у полоні, значить, потрібно рятувати. Приказка "сам помирай, а товариша виручай" у моєму випадку дуже точно описує ситуацію. Якщо я загину, то повернуся в Туле, писати слізні скарги у Магістрат на зрадників і духів. А якщо загине Сем — то з кінцями. А цього не хотілося б. Уже якось звик до його вічно кислої міни.
І після всього цього вже думати про спосіб повернення, не пов'язаний із процесом забивання себе головою об стіну. До речі, згадався один нещодавній трюк — що як спрацює? Я до болю в очах вдивлявся в порожнечу перед собою, прокручуючи в голові питання "Як повернутися в Туле?". Очі вже сльозилися, але я вперто продовжував намагатися, не бажаючи визнавати, що просто займаюся якоюсь дурнею. І нарешті, вуаля — у полі зору просто в повітрі з'явився напис.
Задіяно резервну функцію передачі інформації відповідно до регламенту. Адепт може покинути реальність лише звичайним способом — через руйнування фізичного втілення. Також у цьому можуть допомогти різноманітні практики жертвоприношень, медитацій тощо. Можливо виявлення стихійних проломів в Астрал. Крім того, існує безліч Навичок і артефактів, здатних тим чи іншим способом, без руйнування втілення, перемістити його в Астрал. Розвивайтеся, вивчайте інформацію про світи, шукайте потрібне спорядження, і багато проблем для вас перестануть існувати. Попередження! При повторному систематичному використанні цієї функції можливі штрафні санкції.
Цікаво, чи додумався хтось, окрім мене, задавати запитання Системі напряму? Вона, звісно, лається, погрожує, але відповідає. Хе-хе. «Штрафні санкції». Не любить Система живого спілкування зі своїми Адептами, ой не любить. Ну, тоді, постараємось надалі не зловживати її добротою.
А от її відповідь мене розчарувала. Ні, звісно, я дізнався багато корисного навіть із цієї скромної виписки. Але з усіх варіантів у мене був лише один — померти. А вона не любила самогубців. Виходить, замкнене коло, як не крути. Хоча, з іншого боку, вона любить героїв, і логіка просто кричить, що моя героїчна смерть буде сприйнята нею прихильно.
Вмирати не хотілося. Дуже напружувало те, що це загрожує не лише втратою рівня, а й наближенням остаточної смерті. Та й неприємно це, і навіть страшно. А раптом вибратися з Колеса Перероджень вже не вдасться? Що я взагалі про це знаю? Може, це моє єдине втілення. А якщо Сем живий, що тоді? Йому ж не можна помирати. А якось вибиратися звідси все одно доведеться. Хоча, якщо він живий, у нього можуть бути ідеї, як це зробити. Все-таки він досвідченіший за мене в цій справі.
Отже, вирішено. Повернуся вздовж річки назад і обережно озирнуся. Але спочатку потрібно переглянути Книгу. Час вже привчитися постійно заглядати в неї і контролювати свій розвиток.
Ви вбили Стрільця Церкви Покаяння (оціночний рівень 4) – отримано досвідВи вбили Гвардійця Церкви Покаяння (оціночний рівень 7) – отримано досвідВи вбили Стрільця Церкви Покаяння (оціночний рівень 5) – отримано досвідВи вбили Солдата Церкви Покаяння (оціночний рівень 3) – отримано досвідВи успішно уникнули битви – отримано досвід.
Хех, виходить, я не такий вже й мега-убиватор. Всього четверо, інші, очевидно, вижили. Ну й слава всім Богам, чесно кажучи, мене трохи лякала думка, що я йду шляхом масового вбивці. Хотілося сприймати всіх цих людей як болванчиків, придуманих Системою. Але ж це не так. У всіх них є сім'ї, своє життя, якісь думки та цілі. Вони жили у своєму світі, можливо добре, а можливо й погано. І тут з'явився прибулець і почав їх убивати з метою «потренуватися». З такої точки зору я сам собі не дуже подобався.
Звісно, з іншого боку, я не збирався їх убивати, і не моя вина, що вони вирішили напасти. Тобто це самозахист.
Порозмірковувавши так кілька хвилин, я зрозумів, що скочуюсь у якийсь тупий пацифізм. Ні, так справа не піде. Є я, мої принципи і мої цілі. І якщо ці принципи принесли мені статус Героя і навіть Мученика від самого об’єктивного оцінювача Всесвіту, значить я правий, а ті, хто підняв на мене зброю — ні. І тепер ці принципи будуть моїм мірилом правильності вчинків.
Сподіваюсь, із таким мисленням я не перетворюся на маніяка-вбивцю. Але думаю, Система оцінює неправильні вчинки, а така оцінка стане для мене тривожним дзвіночком. Як розповідав Сем про не дуже приємне досягнення за вбивство інших Адептів, мабуть, і інших подібних неприємних бонусів у Системи вистачає.
Мені ж сказали, що тепер Система мене оцінює. Тому життя після смерті трохи інше. Але хоч вона й оцінює, думати над своїми вчинками я не припиню. Не можна залежати виключно від зовнішньої оцінки. Нехай буде подвійне страхування. Адже та сила, яку Система дає Адептам, дійсно небезпечна. У першу чергу для її носіїв. І що може завадити майже непереможному Сему чи ще комусь крутішому вирізати ціле місто і набрати багато досвіду? Тільки він сам.
Ось і я маю бути уважним, щоб рано чи пізно не переступити межу й не почати знищувати смертних заради крихт досвіду. Смертних? Ось вже й почав навіть у думках дивитися на них інакше. А справді, я тепер не такий, як вони. Але це не означає, що маю втрачати навіть їхню подобу.
Я зітхнув, важка тема. Не дивно, це ж моє перше вбивство. І тепер маю для себе визначити, хто я є. Все ще людина чи вже істота, готова вбивати будь-кого заради своїх забаганок? Здається, за відчуттями, ще не істота. Отже, пора відкласти ці роздуми, он вже залишки мого одягу на гарячому камінчику підсохли. Але спочатку закінчимо з Книгою. Там з’явилася невелика примітка.
Оціночний рівень істот, не ініційованих Системою, визначається на основі аналізу їхніх характеристик, умінь і досягнень. Під час ініціації він корелюється із системним рівнем, де п’ятий оціночний рівень є мінімальною вимогою для ініціації й стає першим системним рівнем.
Ти поглянь, як мудро написано. А ще дивувався, звідки якісь рівні в убитих ворогів? Я тут вважав себе мало не унікумом зі своїм восьмим. І такий облом. Але ні, Система зробила свою арифметику і пояснила її, як змогла. Виходить, усі оціночні рівні до п’ятого, коли людина потрапляє в астрал, стають такими собі нульовими. І більше того, не отримавши цей п’ятий рівень, Система навіть не дасть тобі можливості стати Адептом. Тобто я цей п’ятий рівень на своїй Землі отримав.
І ще цікавий момент: виходить, якимось чином у Першожитті кожна людина теж прокачується, тільки як? Адже я нікого не вбивав, але отримав системний восьмий рівень, що за нескладними підрахунками означає оціночний тринадцятий на Землі до мого підключення до Системи. Тобто й такий рівень зустріти тут, у реальності, можна, але вже рідко. І ще один нюанс. Характеристики за нульові рівні під час життя людині нараховуються? І як вона їх розподіляє? Автоматично? Куди тоді в мене розподілилися? У Волю? Тьху, будь-яка нова інформація викликає лише нові запитання.
Що стосується смужки досвіду, то її збільшення було мізерним. Скільки ж людей потрібно знищити, щоб прокачати хоча б один рівень? Необхідно шукати інші способи, вони точно є, адже навіть за уникнення битви досвід нараховується.
Інших нових повідомлень від Системи не було. Хіба що я перепровірив смужки розвитку Характеристик. Трохи підросли Сила і Спритність, непогано піднялася Регенерація, мабуть, постійно потрібно ходити пораненим, щоб її качати. Так собі перспектива. Ну й Витривалість трохи додалася. Розуму, Удачі та інших радощів минулий бій мені, очікувано, не додав.
Одягнувшись у сухе, я відчув себе людиною. Не бажаючи наступати на ті ж граблі, швиденько прив’язав до Сумки чоботи, жилетку й кинджал. Рвану сорочку не став — загублю, так загублю, невелика втрата. Як і єдиний мій цілий предмет броні. Берегти його — смішно. Відслужить своє, якщо зможе, і до побачення.
Ну що ж, відпочили, пора й у дорогу. Кровотеча на нозі зупинилася, про інші рани майже нічого вже й не нагадувало, а око потихеньку відкривалося, через маленьку щілинку можна було навіть щось розгледіти. Регенерація працює чудово, хоч могла б і швидше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍