Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

- Інквізиторська гвардія, – Сем уважно вдивлявся в те, що відбувалося біля пагорба. – Я тут не бував. Але, судячи з опису світу в «Атласі Світів Туле», Церква Покаяння уособлює тут ледь не всесвітню владу. Прикриваються благими цілями та боротьбою зі злом, а насправді це фанатики, і будь-який чужак, який потрапить до їхніх рук, опиняється в підвалах і закінчує своє життя на вогнищі.Цікаво, де б цей атлас взяти? Напевно, варто сходити до бібліотеки Туле. І зробити собі обов’язковою умовою вивчати все відоме про світ перед кожним виходом. Он Сем теж тут уперше, але прекрасно орієнтується в місцевих реаліях. А я як турист на відпочинку.
- Усе так, добродію. – озирнувшись на голос позаду, я помітив молодиків з десятком націлених на нас мушкетів. – Гадаю, вам треба пройти з нами і поспілкуватися з отцем Алтуфієм. І ніякі ми не фанатики.
- Я так розумію, відмова від розмови не приймається? – Сем, піднявши руки, підвівся.
- Жодним чином, добродію, – бійці насторожилися й зручніше перехопили мушкети.
- Ну, тоді ведіть, – усміхнувся напарник. – Послухаємо, що ваш отець Алтуфій скаже.
Табір зблизька не справив жодного враження. Солдати, що сиділи біля вогнищ, варили їжу, обмінювалися жартами, ремонтували зброю й молилися. Деякі дрімали, інші тренувалися.
Місця для туалету були грамотно визначені трохи далі, вниз за течією річки, яка досить гучно несла свої води звідкись із надр пагорба. Кілька солдатів організовано стояли в черзі туди. Там же, неподалік, розташувалася конов'язь із доглянутими ситими кіньми. Трохи далі знаходився гучний загін із собаками. Міцними звірами з щелепами, здатними легко перекусити ногу. М’язи перекочувалися під блискучою шкірою, як тугі канати.
З протилежного боку група робітників у простому одязі чистила чавунні гармати, зняті з лафетів. У таборі панувала звичайна вечірня метушня. Ну, як на мене - звичайна.
Цікавим елементом табору став десяток повішених солдатів, які висіли трохи осторонь. Одягнені у форму бійці рівномірно погойдувалися на гілках розлогого дуба. Нудота на мить підступила до горла, а голова закрутилася.
- Ці бійці намагалися втекти з війська, – прокоментував наш супроводжуючий.
- Боягузливі дезертири? – розуміюче кивнув Сем.
- Щось подібне, – невизначено пробурмотів солдат і опустив погляд.Серйозні у них тут порядки. Ми продовжили йти до найбільшого намету, розшитого золотом, у підніжжі пагорба, отримуючи свою порцію цікавих і подекуди навіть злих поглядів. Чужинців тут дійсно не любили.Нам назустріч вийшов щокастий, здоровий і самовдоволений товстун з усмішкою, яка не сходила з його обличчя. Якщо у них такі монахи, то я не в ту професію пішов в університеті. От де місцеві олігархи. Його сутана за кількістю золота та коштовного каміння могла б посперечатися з невеликою ювелірною крамницею. У світлі вогнищ від сяйва золота постійно доводилося мружитися. А як це багатство виглядає вдень? Напевно, дивитися на нього просто неможливо. Може, в цьому і задум?
- Ласкаво просимо, мандрівники, – єхидна усмішка ніби прилипла до його самовдоволеного обличчя. – Ви, мабуть, до села йшли? Дозвольте вас провести. В ім’я Єдиного, нехай його лик осяває нас вічно, я не можу дозволити мандрівникам блукати. І навіть від трапези відірвався заради цього.Ага. Тобі б частіше відриватися від трапези. Який неприємний товстун. Буває ж таке, тільки подивишся на людину, й одразу видно всю її гнилу натуру. От з цим так само.Він спритно посеменив стежкою навколо пагорба. Нас супроводжував той самий десяток мушкетерів. І мало того, приєдналися ще п’ятеро закутих у сталь лицарів. Щось на кшталт почесної варти. Ми пройшли повз величезну поліницю, на якій було складено кілька сотень мертвих бійців. Для цієї підготовки до поховання знадобилося чимало лісу, судячи з солідної просіки пеньків неподалеку.
- Так, – скорботно зітхнув товстун, вловивши наш погляд. – У битві з породженнями хаосу загинуло багато вірних синів Єдиного, нехай його лик осяває нас вічно.Він на мить схилив голову й нетерпляче засеменив далі. Я ж на ходу продовжував вивчати купу дров. Тут була серйозна битва.
- Ось ви й прийшли. Село, де на вас чекає дах над головою та постіль від ваших братів-однодумців, – він широким жестом указав на те, що постало перед нашими очима.Ще зовсім недавно це дійсно було село. Але тепер тут виднілася лише обгоріла пустка з чорними закопченими скелетами будинків. Що дивно, ані тіла, ані ворони, які зазвичай бувають при такій картині, не спостерігалися.
- Ой! – з показушним подивом вигукнув Алтуфій. – Я зовсім забув. Тут більше нічого немає. І нікого.Він вказав на велике кострище, де в купі недогорілих колод виднілися численні кістки. Не стримавшись, я підійшов до нього. Дуже багато кісток. Скільки ж тут народу спалили? Мерзотний товстун, як він може ще тішитися від цього? І тут я помітив дещо ще. Я не знаток анатомії, але дитячий череп від дорослого все ж відрізню. І тут таких було десятки.У гніві я підхопився й зустрівся з очима Алтуфія, сповненими передчування. Він наче переродився: добродушний товстун зник, і замість нього з’явився хижий фанатик з палаючими очима й викривленими в презирливій усмішці губами.
– А чого ти хотів? – його високий голос, наче поросячий вереск, проник у мій мозок. – Таким, як ви, єретикам і породженням хаосу, призначена тільки одна доля! Згоріти в очищувальному вогні! Тільки так ви зможете спокутувати свій гріх! І коли всі ви, всі зникнете з лиця нашого світу на славу Єдиного, світло очиститься від темряви і...
Пролунав постріл, і голова Алтуфія луснула, мов гнилий кавун, забризкавши мене своїм небагатим вмістом.
– Ну от і поспілкувались, – пробурмотів Сем, тримаючи монструозний напівпістолет-напівревольвер у руці, повернувся до мушкетерів, які вже підняли зброю, і вистрілив ще чотири рази.
Боєприпаси були явно не звичайними: кожен постріл супроводжувався невеликим вибухом, завдяки чому ряди мушкетерів розсипалися, і їх хаотична стрільба не завдала нам ніякої шкоди. Хоча біля мого вуха куля й просвистіла – відчуття, треба сказати, незабутнє.
– Ну що ж, понеслось, – видихнув Сем, перезарядив зброю і дістав чекан.
– Міг би якось попередити, – пробурмотів я, витираючи мозок із обличчя і зручніше перехоплюючи молот.
Та виявилося, що Сем вже з усіма розібрався. П'ять вибухових пострілів розкидали залишки мушкетерів, а перший лицар, що підбіг, отримав блискавичний удар чеканом і попрощався з головою. На секунду я навіть захопився відточеними рухами Сема. Ухил від меча, крок убік, удар закованою в броню рукою по обличчю – і супротивник осідає з проламаним черепом. Новий крок, блок тією ж рукою, пробитий чеканом шолом, і мозок розлітається навколо. Удар металевим кулаком прямо в груди – і воїн у обладунках осідає на землю. Останній відступав, кличучи на допомогу, але Сем просто кинувся до нього, метнув своє знаряддя, і крик урвався. За секунду молот знову з'вився в його руках. Бездоганний окомір і інстинктивне використання механіки Сумки – такого не доб'єшся жодними Навичками, лише чистим бойовим досвідом.
Але я недовго залишався простим спостерігачем. З усіх боків накинулися нові воїни, і вже й мені довелося включатися в бій. Звісно, ніякої майстерності я не демонстрував, через її повну відсутність. Я просто махав величезним молотом на всі боки. Це й було головною причиною мого вибору. Такий простий прийом зможе використати навіть абсолютний невміха. Як я, власне. І треба зауважити, що це виявилося досить ефективним – але лише до певного моменту. Декілька людей, яких зустрів мій молот, відправилися в політ і змусили своїх товаришів поважати його і віднестись з більшою обережністю.
Натовп оточив мене, відтіснивши від Сема, якого я чув лише завдяки пострілам і крикам помираючих. Ця ходяча м'ясорубка точно не пропаде, а ось у мене почалися проблеми. У мій бік полетіли різні метальні предмети. Стріляти з мушкетів вони боялися, щоб не зачепити своїх, та й у диму від пострілів вони просто могли втратити мене з виду.
Проте вороги це розуміли, і в мене прилетів топірець, зірвавши наплічник. Ніж встромився в стегно. Від багатьох подібних снарядів вдавалося ухилятися або відбивати їх, дякуючи високій Спритності. Дещо прийняла на себе броня.
Але це були дрібниці. У перші ряди кола, прочерченого моїм молотом, пробралися воїни з алебардами. І незважаючи на мої спроби відбивати їх, оточення ставало все щільнішим. Вони явно хотіли взяти мене живим!
Що ж, самі цього захотіли. Сем, здається, занадто далеко. Пора використовувати свою суперсилу і трохи остудити їхній запал. Іконка зі сніжинкою мигнула і засвітилася. Навіть я відчув, як повіяло холодом. Через кілька секунд почулися панічні крики, у воїнів в перших рядах шкіра різко зблідла. Вони намагалися відступити, але задні ряди тиснули їх вперед. Через ще кілька секунд вони почали падати, тремтячи, а їхня шкіра набула синюшного відтінку. Ті, хто стояв позаду, не розуміючи, що відбувається, переступали через тіла товаришів – і все повторювалося.
Я навіть перестав крутити молотом. Просто зупинився і з жахом спостерігав за тим, що відбувалося. Картина, коли навколо лежить сотня людей, що здригаються й схлипують, із пухирчастою білою або вже чорніючою шкірою, викликала в мене тільки відразу. До самого себе. Ефективність десь поряд з якоюсь біологічною зброєю з Землі, коли боягузлива щуряка здатна одним рухом пальця знищити пів світу, не висовуючи носа з бункера.
Я відчув себе таким, дивлячись на страждання цих людей. Але, згадавши дитячі черепи в багатті, миттєва слабкість зникла. Якщо вони здатні на таке, то їх треба давити, як тарганів, найефективнішим зі способів. Але ця ефективність почала знижуватися – вороги нарешті щось зрозуміли і, з криками «Чаклун!», відхлинули, наче хвиля. Якщо придивитися, швидше за все, я нікого так і не вбив. Покарав злегка, та й усе.
Нарешті я побачив Сема. Він рухався, ніби в якомусь дивовижному танці, знищуючи ворогів клевцем у промислових масштабах. Здавалося, що зброя жила у його руках своїм власним життям. Одним рухом він вражав ворога, кидав зброю в наступного за два метри, продовжуючи рух, зносив голову третьому, коли молот повертався до нього, відпускав молот і ламав ногу четвертому. Він ухилявся, повертався і знову розпочинав своє смертельне жонглювання молотом.
Ось воно — відмінність досвідчених Адептів, які майстерно використовують усі нюанси Системи, навіть такі, до яких я б ніколи не додумався. Завдяки прив’язці до Сумки він значно збільшив радіус ураження короткої зброї ближнього бою, гасив інерцію удару та багато іншого.
Я впевнений, що досвідчений Адепт, використовуючи звичайну збалансовану колоду срібних карт, легко переможе новачка, переповненого золотими картами. Навички та характеристики — це чудово, але тренування та бойовий досвід їх застосування мають величезне значення. Це зараз і демонстрував Сем.
Він контролював усе поле бою, і здавалося, що у нього виросли очі на потилиці. Водночас із крушінням ворожих черепів він встигав зрідка стріляти в мушкетерів, які намагалися згуртуватися для залпу, слабкими вибухами дезорієнтуючи їх. Швидким стрибком він вривався в самий центр і влаштовував криваву баню серед стрільців. Коли вороги надто щільно насідали, від нього розходилася повітряна хвиля, розкидаючи їх в різні боки. Іноді з'являвся водний щит, який уповільнював кулі й збивав їхню траєкторію.
Я на мить завмер із відкритим ротом. Ось як виглядає бій справжнього досвідченого Героя. Не сумніваюся, що в такому ж темпі він зможе перемолоти всю армію, якщо його не зупинять гори трупів і втома, яка поки що навіть не проявилася. Єдині втрати, які він зазнав, це зім'ята, пошкоджена броня і явна нестача боєприпасів для револьвера, який усе рідше вносив хаос у битву.
Я на власні очі побачив, наскільки прокачані Сила, Спритність і Витривалість підносять тебе над простими людьми. Звісно, якщо вміти ними користуватися і максимально використовувати кожну одиницю своїх Характеристик. Ну і, звісно, Навички. Чесно кажучи, якби мені трапилося щось подібне до його водного покрову, я б просто відкинув це з огидою і продав. Але зараз я побачив, що можна використати будь-яку карту, головне — знати як.
Суротивники, очевидно, втомилися бути хлопчиками для биття, і внесли зміни в хід битви, різко змінивши її на свою користь. Пролунав гучний постріл, і Сема разом із чавунним ядром відкинуло на десять метрів, а артилерист, який викотив гармату з кущів, радісно закричав.
Не встиг мій напарник торкнутися землі, як на нього накинулися воїни, розумно не вірячи в такий простий кінець бою. Вони закидали Сема сітками й дружно били його важкими кийками. Я кинувся до нього і сильним ударом ззаду збив кількох людей. Але і Сем не здавався: повітряна хвиля розлетілася в різні боки, розкидавши всіх навколо, у тому числі й мене.
Немов демон, він піднявся на ноги. Закривавлений, із величезною вм'ятиною на кірасі й пошкодженою металевою рукою, він важко підняв молот і кинувся на ворогів. Я вимкнув ауру, щоб не зашкодити йому, і кинувся на допомогу.
Пролунав ще один постріл. Цього разу Сема відкинуло лише трохи, він вдарився об дерево, яке зламалося навпіл. Вороги, демонструючи неймовірну вправність, оперативно обплутали його ланцюгами, все міцніше прив'язуючи до залишків дерева, що стирчали із землі.
— Не забувайте про мене! — закричав я і, розмахуючи молотом, кинувся на допомогу.
Та про мене не забули. Боячись наближатися, вони вирішили проблему простіше. Шеренга мушкетерів вийшла з-за перекинутого намету, швидко вишикувалася, підняла зброю й розрядила її прямо в мене. Треба віддати їм належне, це зайняло буквально кілька секунд. Але і цього часу вистачило, щоб чемпіонським стрибком я кинувся в кущі й сховався за схилом, що виднівся неподалік. Пролунав гуркіт пострілів, мене все ж зачепило, що надало мені прискорення, і моє побите тіло полетіло вниз по схилу з криками й матюками.
Я котився, примудряючись обличчям зловити, напевно, усі корчі, камені та дерева, що зустрічалися на моєму шляху. Знизу долинав гучний гуркіт, і я нарешті зрозумів його джерело, пірнувши у стрімкий потік, який підхопив мене й поніс, немов тріску. Мене кидало з боку в бік, штовхало об каміння. Я відчайдушно відпльовував воду і намагався не потонути. Але виходило не дуже. Останньою думкою було те, що десь тут стояли туалети тисячної армії, тому пити цю воду все ж не варто. А потім моя голова зустрілася з черговим каменем, і прохолодна темрява поглинула мене.