Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Йти через рідкий дубовий ліс — одне задоволення. Сонце світило крізь листя, птахи щебетали, під ногами кудись діловито пробіг їжак. Ех, яка краса. І чого їм не сидиться на місці? Темні духи ріжуть людей направо й наліво, мерзенні товстуни палять селян. Кудись не туди звернуло суспільство в цьому світі.
Стало нудно. Викличу-но Око, нехай оглядає все навколо, тим більше, він, здається, може знаходити схованки. І розважить мене, все не так самотньо буде.
Око радісно почало кружляти, вдаючи, що щось шукає. Але я ж знав, він просто засидівся в інтерфейсі. Шкода, що бойовий потенціал у нього нульовий. Він досить крихкий на вигляд і навряд чи чимось зможе допомогти в битві. Ось, якби він умів стріляти чимось на кшталт лазерів...
– А ти лазерами стріляти вмієш? – задумливо запитав я у Ока, яке розглядало щось біля невеликої скелі.
Той обурено замигав і ображено кудись зник. Ти подивися, який образливий. Ну, що він там знайшов?
У скелі виявилася вузька щілина, через яку, без особливих зусиль, можна було протиснутися. Що я і зробив, не роздумуючи довго. Невже щось цікаве? Може, схованка? Всередині виявилася печера, на вигляд невелика. Через вхід проникало зовсім небагато світла, і розібрати щось у напівтемряві було складнувато. Збоку почувся шелест, і щось швидким, змазаним рухом збило мене з ніг. Наді мною схилилася огидна паща з гострими іклами і голодними червоними очима.
Монстр спробував ухопитися прямо за горло, але я встиг підставити наруч. Ось і знадобився шматок заліза, як знав. Поки він люто намагався прокусити метал, я витягнув кинджал і кілька разів встромив йому в бік. Нульовий ефект. Що за дурниця?! Впершись у потвору ногою, я з силою відкинув її від себе. Тварюка виявилася на диво легкою, і, приземлившись на ноги, її зморщена, висохла, людиноподібна фігура з лютим гарчанням знову кинулася на мене.
Тут у печеру влетіло Око, засліплюючи світлом монстра. Той лише на секунду відволікся і знову кровожерливо подивився на мене. Око, ображене, що його ігнорують, врізався монстру прямо в лоба і розсипався золотистими іскрами. Той впав на землю, судомно смикаючись у спробах підійнятися.
– Окооо! – істерично закричав я, стрибнувши на лежачого ворога, і раз за разом почав вганяти кинджал йому в груди.
Але це не допомагало. Монстр явно почав приходити до тями і полоснув мене кігтями по боку. Від болю, що пронизала тіло, я закричав ще гучніше.
– Та коли ж ти вже здохнеш, гнила мумія! – і останнім ударом вгатив кинджал йому прямо в око.
Тварюка, нарешті, затихла. Я важко дихав і відкрив інтерфейс, де побачив, що на іконці Ока пішов зворотний відлік на п’ятнадцять хвилин.
– Фух. Цілий, дрібний шибеник, – засміявся я, впав на спину, радісно регочучи. – Хто це взагалі був?
Ви вбили Упиря (оцінковий рівень 3) – отримано досвід.
Еге. Гола беззбройна істота всього лише третього рівня ледве мене не вбила. За будь-якою логікою, я повинен був укласти його з одного удару навіть без деки, за рахунок одних лише характеристик. Мабуть, потрібно знати, як це зробити. Кинджал у голові тварини це наочно демонструє. Судячи з усього, нарешті, я зустрів одного з тих «кровососів», на яких ми мали тренуватися. Але одного упиря замало, це зовсім несерйозно для тренування загону.
Задумливо підійшов до непомітного лазу, що вів кудись униз. Ага, ось де вони живуть, виходять на полювання вночі, а вдень сидять тут. Тільки ось учора ми жодного не зустріли, мабуть, почуття самозбереження у них все ж є, і армія церковників змусила їх влаштувати собі вихідний.
Я замислився. Може, варто спуститися і все ж потренуватися? Вбивати їх я вже вмію. Гадаю, тепер це не складе особливих труднощів. Якщо чесно, такий спосіб прокачування мені більше до душі, ніж убивство розумних істот. Я підійшов до дірки в підлозі. Ну що ж, час полювання настав! Ой, світлі боги, допоможіть мені!
Знизу горіли сотні, якщо не тисячі червоних очей. Та ну його. Займуся полюванням якось іншим разом. Зараз у мене є важливіші справи.
Кулею вилетівши з печери, я добіг до найближчої сонячної галявини і сів там на пеньку.
В інтерфейсі Око був знову активне, і я викликав його. Той гордо закружляв навколо мене.
– Ну молодець, молодець. Справжній воїн. І не потрібні тобі жодні лазери.
Потрібно йти далі. Річище ставало все глибшим, і тепер варто йти поверху. Та й відчуваю, недалеко вже залишилося. Не могла ж річка пронести мене через половину світу.
Ми з Оком продовжили шлях. Кровотечу від упирячих кігтів перев'язав як міг, тим самим рукавом, що вже закривав рану на стегні. Та рана в перев'язці більше не потребувала. Хоча і виглядала поки страшнувато, але вже добре зарубцювалася і майже не турбувала.
Місцевість почала здаватися знайомою. Око підлетіло до кущів, зависло над ними й почало яскраво миготити.
- Що тут у нас? Знайшовся, мій дорогенький, – я витягнув зі заростей свій неодноразово постраждалий молот і відразу ж прив’язав його до Сумки. – Виходить, я втратив його, коли летів шкереберть. Гарна новина, у річці я його б ніколи не знайшов.
З ностальгією поглянув вгору, на такий знайомий схил. Моє обличчя знало тут буквально кожен горбик, кожен камінчик. З пагорба не було чути жодних звуків, окрім пташиного щебету, тільки сильний запах диму давав про себе знати. Військовий табір не може бути тихим. Тож або їх там більше немає, або, піднявшись, я натраплю на сотню мушкетів, спрямованих на мене церковниками. Але це малоймовірно. Сенсу в такій засідці я навіть уявити не міг.
Так і вийшло. Нагорі мене чекала порожня площа. Ні наметів, ні табору, нічого, лише на місці багаття з мертвими солдатами дотлівав вогонь. Усе було ретельно прибрано: ні обмундирування, ні зброї загиблих солдатів не знайшлося. Кущі, мабуть, також обшукали, аби нічого не втратити. Я розраховував на можливість тут трохи поживитися, але така ретельна зачистка розвіяла ці надії, як дим.
Біля місця полону Сема боявся побачити згорілий пень, до якого його потім прив'язували. Але побачив лише акуратний спил на місці зламаного дерева. У голові так і вималювалася картина: як церковники, боячись відв'язати Сема навіть на секунду, просто спиляли дерево разом з ним і ланцюгами, погрузили на якусь підводу та повезли до керівництва. Сподіваюся, так і було.
Зайшов і до спаленого села. На перший погляд воно виглядало досить великим. За середньовічними мірками, звісно. Скільки ці тварюки вбили тут селян, навіть не беруся вгадувати. Очевидно, багато. Вони явно відчайдушно чинили опір, намагалися захистити свої сім'ї, про що свідчили побачені раніше стоси вбитих солдатів. Але цього все одно було недостатньо, сила виявилася не на боці селян. І всім їм довелося згоріти в «очищувальному вогні». Чоловікам, жінкам, старим і дітям. У чому їхня провина? Не знаю й знати не хочу. Навряд чи є щось, що може виправдати потребу такої розправи. І залишається сподіватися, що ці люди горили вже мертвими. У чому я сильно сумніваюся, враховуючи досвід таких подій у нас на Землі кількасот років тому.
Сліди армії, що пішла, знайшов без зусиль. Не потрібно бути слідопитом, аби побачити широку втоптану колію в лісі. Ну, чесно кажучи, я все ж її не побачив. Міське життя якось не сприяє навичкам виживання в лісі. І всі ці зламані дерева та кущі, втоптана трава, свіже лайно та інші радощі індіанців-слідопитів виглядали для мене абсолютно однаково з усіх боків.
Але я ще обстежив вершину пагорба. На всяк випадок. У душі жевріла мізерна надія, що зворотний портал досі чекає на мене. Але ні. Лише порожня вершина й завивання вітру. І ось якраз згори стало видно втоптаний напрямок, куди пішли церковники. Отже, пора в погоню.
Хух, трохи інакше я собі уявляв погоню. Минула лише година, а йти переліском із молотом на плечі стало важкувато. Я, ляснувши себе по лобі, просто сховав його в Сумку, як і жилет, залишившись лише в одній порваній сорочці. Зручно, чорт забирай. Сховав собі – і руки вільні, і тягар носити не треба. Сюди ще б пакетик із жареним насінням – і можна було б далі йти із задоволенням.
Сонце пекло нещадно, добре, що дерева навколо давали хоч якусь тінь. Я б уже давно збився зі сліду і, найімовірніше, рано чи пізно, пішов би зовсім протилежним маршрутом. Але у Ока виявився новий талант. Звісно, ​​слідопита з нього не вдалося зробити. Але як мінімум тримати напрямок він умів і тепер летів трохи попереду, не даючи мені непомітно звертати з дороги й ходити по колу. Читав про таке, знаю. Щось на кшталт того, що в людини одна нога коротша за іншу на кілька міліметрів, тому крок у неї трохи звертає вбік. І так без орієнтирів, у тумані, наприклад, люди часто починають ходити по колу.
А для мене усе це - все одно що туман. Однаковісінькі берези та дуби, сонце, що незрозуміло з якою швидкістю і в який бік рухалося по небосхилу, і повністю відсутні мурашники із мохом на деревах. Інших способів орієнтування, окрім цих шкільних байок, у моїй пам'яті не залишилося. Тому геніальна ідея – вказати Оку потрібний напрямок і наказати йому потихеньку туди летіти – була дуже доречною. Чи це збільшення Інтелекту так вплинуло, чи я завжди був таким розумним.
Рідколісся закінчилося, і я вийшов на відкритий простір. Удалині виднілася темна стіна справжнього лісу, а не цієї пародії. Туди й вів мій маршрут.
Прокляття! Йти туди в спеку – не надто радісна новина, – я глянув на пустку та припікаюче сонце. – Добре хоча б, що захід сонця вже близько. І непогано б подумати про їжу.
Я встиг попити води й вмитися в потічку, який трапився по дорозі. А от із їжею виникла проблема. Звісно, вчора добряче поїв, і гадаю, це якось враховується. Але все ж таки краще не ризикувати. Не хочу перетворюватися на божевільного, що рубає всім голови.
У променях призахідного сонця я помітив сховане біля лісу селище. Навколо почали з'являтися поля. Людей особливо не було видно — мабуть, під вечір уже розійшлися по домівках.
Я відкликав Око — не варто лякати людей його виглядом. Відчуваю, скоро може знадобитися дека.
Селище не могло похвалитися ні стіною, ні частоколом, ні іншими засобами фортифікації. Здавалося б, це радісна картина — люди на цих землях почуваються в безпеці. Але ні. Ціна цієї безпеки виявилася очевидною, коли я пройшовся по запиленій вулиці. Похилені хатини, вкриті гнилою соломою. Худі люди з наляканими поглядами, одягнені в якісь лахміття, поспішно ховалися від мене в хатах, зачиняли двері й віконниці.
Від чого їм захищатися? У них і брати нема чого. Я пішов на запах диму й розмірене дзеленчання металу. На узбіччі стояла класична кузня. Здоровенний бородатий чоловік у сірій рясі методично бив молотом по шматку металу на ковадлі.
— Добрий день, — я намагався бути якомога ввічливішим і посміхався на всі тридцять два зуби, як навчала якась книжка з маркетингу. — Не підкажете, чи можу я обміняти, наприклад, цей наруч на якусь їжу?
Мені більше хотілося дізнатися, чи не проходили тут церковники, але почати вирішив із найневиннішого питання.
— Йди звідси, чужинець, — коваль нахмурився й напружився. — Поки не сталося чогось поганого.
— Я прийшов із миром, навіщо погрожувати? — підняв я руки. Цей місцевий житель хоч і непривітний, але він єдиний, хто зі мною розмовляє, а не ховається у своїй халупі.
— Я тобі не погрожую, чужинець, — коваль монотонно, як молотом до цього, наче забивав слова мені в дурну голову. — Ми не хочемо проблем. Тут тобі не раді. Йди. І швидше.
Що мені з ними робити? Битися з мирними жителями? Ага, недовго я героєм побув. А що ще? Якщо мені не раді, то й піду далі. Не дуже-то й хотілося. Грубіян.
Розвернувшись у бік лісу й тихо лаючись собі під носа, я пішов далі. Що ж, відсутність результату — теж результат. Тепер я в курсі місцевої гостинності.
— Чужинець, не поспішай. Ти хотів їсти? — із-за рогу останньої хати визирнула худа дівчина й тихо поманила мене до себе.
Ну от, усе-таки знайшлася добра душа. Невисока дівчина років п'ятнадцяти, худа, брудна й одягнена в модні тут лахміття. Сховавшись у тіні будинку, вона простягнула мені невеликий вузлик, у якому виявилася скибка черствого хліба й шматок прогірклого сиру. Виглядає сумно, але судячи з їхнього вигляду, вони не намагаються мене отруїти старими непотрібними запасами, а пригощають тим, що самі їдять. Може, й останнє віддають. Тому не буду корчити з себе пана, їжа є їжа. Потрібний результат я все одно отримаю.
— Я Агнешка, не ображайся на коваля. Він хороший, — з блиском в очах вона схопила мене за руку. — І на селян не ображайся. Ми так живемо. Нещодавно проходили гвардійці церковників, оголосили, що шукають чужинця. Тож тобі справді не можна затримуватися. Хтось із односельців напевно вже послав до них гінця, і скоро вони будуть тут.
— Скажи, а не було в них бранця? — я зрадів, що хоч щось прояснилося.
— Чорний чоловік? Вони везли його в клітці, казали, що це дуже сильний чаклун. Чула, що його відвезуть у Світле Місто Сетіс, бо допитати його хоче сам Верховний Інквізитор, — вона запитально подивилася мені в очі. — Ти про нього питаєш?
— Він не чаклун! Він мій друг, — обурився я, радіючи, що він усе-таки живий.
— Чаклун твій друг? — здивовано округлила вона очі, після чого міцно схопила мене за руку й із фанатичною надією зашепотіла: — Візьми мене із собою. Я більше не можу так жити. Віддавати три чверті врожаю святошам, боятися кожного зайвого слова й покарання за будь-яку провину. Я більше так не можу! А ще щороку вони забирають трьох шістнадцятирічних дівчат, кажуть, у монастир, але я не вірю. Жодної більше ніхто ніколи не бачив. А як навіть і так, якщо вони сидять там безвилазно, це ж в'язниця виходить. І за що? Цього року вже приготували трьох для вічної служби Єдиному. Наступного року, мабуть, заберуть мене.
Оце так! Угадати її вік вдалося безпомилково. А життя в них, звісно, не цукор. Я по-новому подивився на село. Їх просто грабують, тримають як рабів. А самі жирують, обвішані золотом, наче новорічні ялинки. Якому світлому богу вони служать? Де тут світло?
З іншого боку, вони борються зі створіннями темряви, для цього потрібно утримувати військо. Можливо, такі суворі правила і виникають через постійну війну з потворами й інакше ніяк?
Але кого я обманюю? Якою необхідністю можна виправдати голодних селян і обвішаних золотом жерців? Якою необхідністю можна виправдати спалених мешканців біля пагорба? Здається, я починаю розуміти, у якій єресі вони були винні. Не захотіли віддати свою їжу? Чи доньок?
- Послухай, мені все одно, хай доведеться догоджати Козлоногому чи прислуговувати Барону Суботі. Я більше так не можу! – прийнявши мою задумливість за згоду, вона вказала на своє сіре село, густо покрите пилом безнадії. – Якщо це служіння Світлу, то я хочу служити Темряві.
Що ж ви робите, мразото. Ці «світлі» жерці своїми діями лише допомагають таким, як Барон Субота, знаходити вірних шанувальників. Ця дитина, свята душа, яка й дитинства ніколи не бачила, готова на що завгодно, навіть якогось козла догоджати. Виходить, життя тут для неї виглядає значно гіршим. Щось не так із цим світом. І поки я тут, спробую зрозуміти, що саме, і вберегти таких, як вона, від необдуманих вчинків.
- Послухай, – зітхнув я, не знаючи, що сказати, бо забрати дівчину мені дійсно нікуди, але й залишати її з бажанням знайти собі темного господаря теж не варто. Вистачить із мене наївного Мігеля, який, напевно, ще буде розплачуватися за свою довірливість. – Церковники потонули в гріху й ведуть світ до загибелі. Але це не означає, що Темрява краща та сильніша. Кожна людина здатна нести Світло в цей світ. Тож неси його, як можеш. Сьогодні ти нагодувала голодного, а хто знає, що буде завтра? І якщо кожен стане таким, то жодні церковники, жодна Темрява не зможуть перемогти ваш дух. І пам'ятай: ніч найтемніша перед світанком.
Я стиснув її плече й зазирнув у очі. Здається, мені вдалося вселити в них надію. Я не знаю як, але спробую зробити хоча б щось для цього світу, коли повернуся в Туле. Та й моя порада справді може врятувати її. Адже я не з чуток знаю, що відбувається з героями після смерті. Сподіваюся, вона мене зрозуміла, і я врятую хоча б цю душу.
У селі почулася якась метушня. Та що там у селі, в невеликому містечку, якщо добре придивитися. Уздовж лісу виднілися ще раніше непомічені мною райони з похиленими хатами. Пиловою дорогою в'їжджав загін із кількох сотень лицарів. Цікаво, що всі вони, попри спеку, були одягнені в масивні накидки зі шкіри і хутряні шапки. Якийсь новий рід військ? Чи що? Я вдарив себе по лобі. Та вони ж мене шукають. А я чаклун, який викликає холод. Проте, оперативно вони виробили методи протидії. Такий одяг цілком зможе їх захистити від мого морозу, але зараз ці спітнілі лицарі викликали в мене лише зловтішну усмішку.
- Швидше, ховайся. – Агнешка штовхнула мене в якийсь похилений сарай. – Коли вони відволічуться, біжи до лісу. І дякую. Дарма я прийняла тебе за чаклуна. Невже це все скоро закінчиться? Ти ж пророк, як свята Іоанн, послана колись світлими богами, яку ці святоші звинуватили в єресі та спалили? Не повторюй її помилок. Борись із ними, будь-яким способом, борись, добро має бути з кулаками. А вже тоді народ піде за тобою. Ох, невже я змогла зустріти нового святого?
І радісно сміючись, вона побігла до натовпу, який почав збиратися навколо лицарів, залишивши мене в сараї з відкритим від подиву ротом. Кудись не туди пішло моє напуття. Дівчина, дай боги їй здоров'я, схильна кидатися в крайнощі. І тепер, я не лише офіційний герой, а й став святим. Принаймні для однієї людини.
Тим часом на площі події понеслися галопом. У чималеньку щілину між дошками було чудово видно й чути все, що відбувалося.
- Серед вас є Агнешка? – новий святоша з обличчям, схожим на щуряче, і все в такому ж сяючому золотом вбранні, обвів поглядом натовп, що, збурившись, виплюнув мою знайому перед його світлі очі.
- Свідки стверджують, що ти останньою бачила чорнокнижника і не лише бачила, а й дала йому їжу. – щуромордий презирливо окинув поглядом дівчину. – А чи відомо тобі, юна діво, що едиктом Святої Церкви Покаяння заборонено простим людям розмовляти з чужинцями, щоб не збивати з пантелику єретичними знаннями та чаклунськими заклинаннями? Чи відомо тобі, що цей чаклун розшукується Святою Церквою? І єдине, що ти могла зробити – це затримати його до нашого приходу. Тоді твій гріх був би незначним і прощеним. Але що ти зробила? Ти дала йому їжу та відпустила? Де він? Чи ти хочеш сказати, що підсипала йому отрути?
Він втупився в неї фанатичним поглядом. А мені стало погано, а раптом вона й справді отруїла? Але навряд, не могла ж вона, хоча, сподіваюся, що дівчина не зовсім дурна й скаже інквізиторам, що додала отрути. У мене було погане передчуття щодо їхніх порядків і цього допиту.
- Ні, не отруїла я їжу. Цьому не навчена, – відповіла дівчина, радісно усміхаючись, чим викликала в інквізитора здивування.
Із натовпу пролунало кілька криків:
- Та відпустіть її, вона трохи несповна розуму, ви що, не бачите?
Кілька голосів підтакнули, явно натякаючи на щасливу усмішку Агнешки, що стояла перед інквізитором і сотнею гвардійців.
- Що ж, дурість не гріх, – обвів очима натовп щуромордий, про щось розмірковуючи. – Але через неї був упущений небезпечний злочинець, тому покарання має бути. Дати їй десять ударів батогом.
Натовп ахнув, явно покарання не наймилосердніше. І скільки потрібно цій худій, крихітній дівчині? Як би ці удари батогом не стали для неї смертним вироком. Натовп загудів, але крик інквізитора «Я все сказав» заткнув роти навіть небагатьом сміливцям. Ось же безхребетний народ. При вас убивають вашу малолітню односельчанку, а все село стоїть і дивиться. Та вас же більше, змітайте всю цю гвардію й розірвіть цього пацюка на клапті. Але ні.
Усі мовчки дивилися, як її прив'язують до помосту, а напівголий чоловік дістає величезну батіг із безліччю хвостів. Так, таким і одного удару вистачить, щоб розрізати Агнешку навпіл. Якщо подумати, я не можу засуджувати цих наляканих людей, адже наслідки захисту однієї дівчини могли б стати смертельними для всього села, спаленого в «очищувальному вогні» карательних загонів. Можливо, саме так і стало села біля пагорба «поріддям хаосу»? Що б я зробив на їхньому місці?
До болю стиснувши руків'я молоту, я затамував подих. Я абсолютно не розумів, що мені робити. Кинутися на гвардійців і будь що буде? Як би я цього хотів. Але яка гарантія, що, впоравшись із ними, у чому я сумнівався, мені не доведеться зіткнутися з місцевими жителями? Адже коли чужий незнайомий чаклун убиває, хоч і нелюбимих, але своїх гвардійців, вибір невеликий. А вбивати мирних людей я не був готовий. І навіть якщо все вдасться, гвардійці будуть повалені, люди розбіжаться, що буде потім? Де гарантія, що церковні карателі не приїдуть і не зачистять свідків свого приниження після мого відходу? Щоб «єретичні думки» не блукали в їхніх головах.
– Стривайте! – дзвінкий голос перервав підготовку до екзекуції, з натовпу вийшов знайомий мені коваль. – Вона ні в чому не винна. Це я їй наказав. Чужак ходив, збивав людей з пантелику, просив їжі. Я вирішив дати йому її, щоб він забрався звідси подалі і не почав використовувати своє темне чаклунство.
– Коваль? – прошипів інквізитор. – Сили є, розуму не треба? Відв'яжіть дівчину і покарайте його.
Агнешку підхопили руки односельців, і натовп швидко поглинув її. Слава всім богам, хоча б один справжній чоловік знайшовся в цьому натовпі. Дякую йому за те, що я не наробив дурниць. З коваля зірвали сорочку й прив'язали. Я чомусь очікував побачити кремезного велетня. Але коваль, як і всі, явно їв недостатньо. Широкі кістки покривали лише тугі жили. З такими даними він міг би стати справжнім велетнем, але голодування й тяжка праця на межі можливостей не сприяли розвитку м'язової маси.
Батіг ударив по його широкій спині. Він, стиснувши зуби, лише спрямував погляд кудись удалечінь. Раптом він зустрівся зі мною поглядом. Подивився мені прямо в очі. Я впевнений, що він мене побачив. Його очі швидко вказали на ліс, а на губах з'явилася мстива усмішка. Я зрозумів тебе, велетню.
Дійсно, всі дивилися на поміст. Кращої можливості непомітно втекти звідси могло і не бути. Я, сховавши молот, обережно перебіг вулицю, прослизнув через двір і занурився у кущі під кронами дерев.