denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Ну глушина, не глушина, а гроші платять хороші, – недовго думаючи, відповіла медсестра.

– Зрозуміло, значить гроші… – сказав Микита, а медсестра почала обробляти його рану. – А як Вас звати?

– Оленою мене звуть, не ворушись інакше буде боляче!

– Добре, не буду, – сказав Микита і ближче присунувся до неї. – А що це за двері?

– Ти дуже багато запитань ставиш, хлопче! – відповіла йому Олена, закінчивши обробляти рани. - Я закінчила, можеш йти.

– Та годі, я ж просто запитав.

– Ти просто запитав, а я просто відповіла, іди давай, і моя тобі порада, не лізь туди куди не просять, – сказала Олена і почала прибирати медикаменти в шафу.

– Що Ви маєте на увазі? - Микита помітно напружився.

– Я про бійки говорю, на вас ніяких ліків не напасешся, - засміявшись, сказала Олена.

– А, я так і подумав, – нервово посміхнувшись, сказав Микита і вийшов із кабінету. Микита швидко попрямував до пляжу, де вже була решта, а той хлопець залишився прибирати в їдальні те, що вони розбили.

– Ну що там? Розказуй, що знайшов? – запитала Ніка.

– Тобто, моє здоров'я тебе не турбує? – з докором сказав Микита, згадавши те, як Ніка турбувалася про Марка, коли той бився з Дмитром.

– Ні, не турбує, – злісно сказала Ніка. – То що там було?

– Гаразд, жодних слідів я там не знайшов, але там є якась кімната, двері якої замасковані як продовження стіни.

– Марно це все, – сказав Марк.

– Марк, ну раз ти так думаєш, то йди і подивися сам, – грубо відповів Микита, що йому зовсім не властиво.

– Та годі вам сваритися! – мало не викрикнула Ніка, на що обернулися, хлопці, які сиділи поряд. – Треба дізнатися, що за тими дверима.

– Але як ми це зробимо? – запитав Марк.

– Що ви там уже збиралися робити? – грубим голосом запитала їхня вихователька, яка проходила повз.

– Та нічого, ми гру нашу вчорашню обговорюємо, – відповів Микита.

– Гра? Ну гаразд, не заважатиму, – сказала вихователька і пішла.

– Тут це обговорювати не можна, може хтось почути, – сказав Марк. – У корпусі обговоримо, а поки що подумаємо, що можна зробити.

– Поруч сиділи Аня та Женя, вони частково чули їхню розмову.

– Бачиш, як вони знюхалися, – ніби із претензією звернулася Аня до Жені.

– Так, це, мабуть, добре, коли можеш легко знайти друзів.

– Та які друзі, ти бачила, як вони спочатку ненавиділи один одного, та й зараз я не бачу між ними великого кохання! – з образою сказала Аня.

– Ти чого закохалася в когось із них? – переставши жувати, запитала Женя.

– Та ти що? Яке закохалася? Ти хоч думай, що говориш! – крикнула на Женю Аня.

– Чого ти на мене кричиш? – з образою сказала Женя.

– Та тому, що дратуєш! – крикнула Аня.

– Ах, ось воно як! Отже, дратую, ну і сиди тут тоді одна, раз я тебе дратую! – голосно сказала Женя, піднялася з місця і пішла в бік лісу.

– Ти подивися на неї, що я такого сказала? – розмовляючи сама з собою Женя дійшла до порожнього місця на пляжі, біля річки лежала колода, і вона вирішила сісти і заспокоїтися.

Женя сіла на колоду і дістала з кишені кофти булочку, вона завжди їла, коли на неї кричала бабуся, і тут Женя згадала своїх батьків, коли вони були ще живі, як вони були щасливі разом і все було б добре якби не та бісова аварія, вона подумала про це і на її очах з'явилися сльози, які вона відразу змахнула і в цей момент хтось ніби підійшов до неї ззаду.

– Хто тут? – озирнувшись на всі боки, запитала Женя.

– Не там шукаєш, Євгеша! – почулося за спиною.

– Хто це? Мене так називала тільки мама, не жартуйте так! – швидко піднявшись з місця, сказала Женя. Обернувшись, вона побачила перед собою силует у мантії та капюшоні.

– Хто Ви? – тремтячим голосом запитала вона, зробивши крок назад.

– Євгеша, хіба ти не знаєш хто я, подивись уважно! – сказала істота і зняла мантію. Те, що вона побачила, наводило непідробний страх. Обличчя у істоти було схоже на обличчя Жені, але замість носа був свинячий п'ятак, очі були запливлі і в роті були величезні ікла, тіло її було величезним в два рази більше Жені, вона з жахом стала відходити назад поки її кросівки не торкнулися води.

– Ти - це я? – з жахом спитала Женя.

– Впізнала, молодець, гарна дівчинка! – сказала демонічним голосом істота і почала наближатися до неї.

– Забирайся, ти просто плід моєї уяви! – як мантру повторювала Женя, в надії відлякати істоту, вона кинула в неї недоїдену булочку, але це лише більше розлютило її і в ту саму секунду вона наблизилася до неї впритул.

– Я зроблю те, чого ти так хотіла всі роки після смерті своїх батьків! – пролунало з вуст тварюки, і воно штовхнуло Женю у воду. Вона почала тонути, адже плавати вона не вміла, вже почавши втрачати свідомість, вона відчула, як хтось її схопив під руки і почав тягти на берег, це був Дмитро, який ходив уздовж берега, побачив те, як вона тоне, і без роздумів кинувся її рятувати. Коли вони опинилися на березі, Женя почала нервово оглядатися на всі боки, але істоти вона вже не бачила.