Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

Розділ 8

       Софія так уважно їх розглядала і посміхалася. 

— То? Ви тепер разом? - її прямолінійність змусила щоки Емі горіти.

— Софіє... ‐ поглядом вона пригрозила подрузі.

—Поки, ні. Я допоміг їй прибрати коробку з книжками з проходу. До речі, у Емілі дуже цікаві книги.

— Ти читав якусь з її книжок? - здивовано, але з посмішкою спитала подруга.

— Так. Він нахабно витяг одну з книжок і прочитав уривок з неї. - Емі повернулася до чоловіка та дивилася прямо в його очі, в яких вона побачила дивні вогники, а тоді перевела погляд на подругу, яка витріщалася на них і була на межі запищати від іскор, які літали між ними.

— Пам'ятається мені, ти казала, що книги про науку. - він розвернувся до дівчини і з легкою посмішкою дивиться на неї.

— Там дійсно лежать книги про науку. Я ж не винна, що ти витяг саме цю книгу. - вона теж повернулася, до нього.

— Ти не хотіла давати книгу, тож я взяв сам. Мені було дуже цікаво...

— Якщо ти не помітив, то я дозволу чіпати мої книги не давала. - вона трохи розізлилася.

— Якщо всі книжки про таку науку, як ця, то я готовий прочитати їх усі. - її очі округлилися.

— Я не дозволяю їх чіпати, ти зрозумів мене? - вона встала зі стільця. Їх обличчя знаходилися в лічених сантиметрах одне від одного. І він притягнув її за талію до себе. 

— Ти забагато собі дозволяєш, Едвіне. - вона намагалася вибратися з його обіймів, але все було марно. Софія вже давно пішла, а вони й не помітили.

       Емі так і не вдалося вирватися з його обіймів. Чоловік вивчав її обличчя та емоції, які змінювалися на її обличчі щосекунди. Дівчина все ж вибралися з його міцних обіймів та обійшла стіл, що бути трохи далі від нього. Вона важко дихала, бо сильно нервувала в його присутності. А він легко посміхався і милувався її поведінкою. Тоді Едвін підвівся та ще більше розплився у посмішці, коли дівчина почала говорити.

— Не підходь до мене. Навіть не думай про це. На сьогодні досить цих всіх ситуацій. - вона відвела погляд помітно нервуючи.

— Яких ситуацій? Ти про поцілунок? Чи обійми? Чи те, як ти ледь не впала? - дівчина похитнулась на місці.

— Йди... Просто йди. На сьогодні стресу для мене забагато. Не хочу про це говорити. Іди вже... 

— Емі, ти ж розумієш, що я ще повернуся і нам обов'язково прийдеться поговорити? - він все ще дивився на неї та грайливо здіймає брови.

— Сподіваюся, що це не сьогодні буде. - її очі округлилися і вона постукала долонею по чолу, ніби караючи себе за сказане. Едвін лише посміхнувся з цього.

— То ти все ж хочеш ще зустрітися?! - сміх вирвався з його вуст і дівчина поглянула на нього. - До зустрічі, Емі! - з цими словами він пішов, а дівчина полегшено видихнула. 

       Її серце вистрибувало з грудей. Таких емоцій вона ніколи не відчувала, а сьогодні стався емоційний бум. Це водночас і лякало, і надавало насолоду, якої раніше не було.

       Залишок вечора Емілі лише думала про все, що сталося за один короткий вечір. Про поцілунок, обійми, про те, що поцілунок побачила Софія і те, що вона потім не дасть спокою через це. Все, що пов'язане з Едвіном гріло її серце і викликало посмішку, дівчина не могла довго заснути через почуття, які переповнювали її, але все ж здалася та заснула.

— Марта! - дівчина крикнула так, щоб нова підлегла почула її. - Досить витати в хмарах. Спустись з небес на землю. Будеш і далі зависати у своїх фантазіях звільню. - минув тиждень роботи, а дівчина так і мріє про когось. 

— Вибачте... А Едвін сьогодні буде в офісі? - очі Емілі розширилися, а брови злетіли до небес, але цього ніхто не бачив, бо вона відвернулася.

— Він з'являється в офісі так само, як і ми. Лише здати звіти чи отримати, якусь інформацію. Тож, я не знаю.

— Але ж він частина нашої команди... - вона подивилася поглядом повним надії, що Емі їй щось скаже.

— Нащо він тобі, якщо ти працюєш моєю підлеглою? - дівчина розвертається до Марти і вдивляється в її чорні, мов вуглинки очі.

— Просто... він наче симпатичний, хотіла номер спитати.

— У нас заборонені стосунки на роботі. Тож, краще не літай у хмарах і даремно не надійся... Нам через пів години максимум виїхати треба, тож до цього часу треба передивитися всі ці справи і знайти подібну нашій. Працюй. А я скоро повернуся. - Емі залишила дівчину в шоці та попрямувала у вбиральню. Холодною водою плеснувши по обличчю, дівчина ніби намагалася перестати злитися, бо те, що вона почула вибило її з колії.

— Якого біса вона думає про нього? Здуріла? А чого це я так хвилююся?! - вона роздратувалася від цієї розмови з Мартою. А тоді додала невпевненим і засмученим голосом. - Я навіть не впевнена чи обрав би він мене. Тож не важливо. - а тоді в її голосі з'явилася твердість і впевненість. - Хоча ні... важливо. Нехай курка лапки свої береже, бо на суп відправлю. Я ж не знаю, що він відчуває до мене. Правда? А що як він нічого не відчуває? Якщо б він точно нічого не відчував до мене, він би не робив цього всього для мене. От і що робити? Я знов у нього закохалася, але... мені так страшно з ним говорити. Ні. Вже минув тиждень, обов'язково треба поговорити. Потім. Зараз треба закінчити роботу. - вона зібралася з думками і вийшла з вбиральні прямуючи до кабінету. Але її хтось схопив за лікоть і затягнув у темну комірчину затуляючи рота, щоб ніхто не почув крику.

— Тихо... це я. - його голос вона впізнає з мільйонів інших. Він прибрав руку від її рота.

— Ти налякав мене. Раз. Два. Якого милого ти робиш? - вона не говорила голосно, від його сміливих дій вона відчувала легке хвилювання. 

— Твоя підлегла не відходить від тебе. І я вже не можу чекати. - його тон був благальним. Він просив про розмову. Емі не була повністю готова до розмови, але знала, що більше чекати теж не може.

— Ти хочеш поговорити прямо тут? - хоч в маленькому приміщенні було темно, та трохи світла все ж було, від маленького ліхтарика позаду них. Вона стояла втиснута в стіну, а він навис над нею. Вона почувалася так добре, що навіть не помітила момент, коли метелики з'явилися у животі. Він водив пальцями по її щоці, а ті вмить стали червоними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍