Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Ти сидітимеш так усю ніч? — це питання повертає мене до страх якої неприємної реальності. Я відводжу очі від вікна, з підвіконня якого спостерігаю за нічною вулицею, та дивлюся на Суджі, яка давненько намагається заснути.

Схоже, я зациклилася на вуличних готичних ліхтарях, обдумуючи життя, однак що поробиш? Я спала півтора місяця й тепер не маю жодного бажання навіть торкатися подушки. З’їла майже всі запаси Суджі на чорний день, помила голову, а тепер тихенько божеволію.

— Як думаєш, Дейв на варті? Чи шукає Мері?  — питаю й знову звертаю очі до вікна.

Якщо вони посадили на першому поверсі когось іншого, то, можливо, матиму шанс вибігти на двір, поки всі сплять. Знаю, це болюча тема для Суджі, однак ставити на ній хрест та обминати десятою дорогою також не збираюся. Я планувала втекти сьогодні вночі разом з нею зі старшокурсниками, але подруга впала у відчай. Без алкоголю в крові їй ставало дедалі гірше.

— Можливо, поставили когось іншого, — бурмоче Суджі та заривається під білу ковдру. Отже, поговорити не вийде. Без телефону я збожеволію, а мій дах ще не настільки поїхав, щоб читати пошарпані книжки Суджі при світлі гасової лампи на поличці, тому доводиться зістрибнути з підвіконня та рушити до дверей.

Зрештою, сусідка носила мені їжу п’ять тижнів поспіль, тому слід приглушити нахабність та дати їй спокій. Вона вперше не напивається десь уночі, а отже, голова нарешті свіжа, як і в мене. А нам на користь це не йде.

Набравши їй кип’яченої води з чийогось чайника на спільній кухні та прочинивши вікно навстіж, остаточно полишаю сусідку.

Блукання нічними коридорами гуртожитку можна прирівняти до фільму жахів. Я й сама схожа на примару в цій білій сорочці на бретелях, яку видала академія і яка відкриє вид на витончені плечі. Мою, людську, адміністрація зібрала до пральні, а забрати я не змогла, беручи до уваги фізичний та моральні фактори. Опускаю очі й розумію, що забула натягти шкарпетки. Проте, попри морозну жовтневу ніч, мені взагалі не холодно.

З туалету, у кінці коридору, як завжди, чутно чийсь плач. Деякі дівчата повтікали на перший поверх до хлопців. Хтось, напевно, вже на якійсь вечірці поза академією, а мені заборонено марнувати дорогоцінний час. Важлива кожна хвилина, а Суджі, як на зло, саме зараз розклеїлася.

Спускаючись сирими кам’яними сходами, я почуваюся на диво легкою. Вітер кружляє довкола кісточок пальців, обводить ключиці та окреслює щелепу. Лоскотить мокру голову, яку навіть не можу посушити. На першому поверсі прочинені велетенські аркові вікна, і я починаю замислюватися щодо безпеки мешканців гуртожитку. З джерел світла тут лише гасова лампа на столі при сходах — робоче місце Дейва й Мері, але навіть Місяць більш яскравий, аніж ця штука з позаминулого століття.

Потік повітря плутає моє волосся, ніби грається з ним, допоки я крокую до виходу, слухаючи спів протягу. Двері прочинені навстіж, і все це починає здаватися сном. Жодної надійності, жодної безпеки й на додачу мені чомусь не холодно, хоча має бути. Однак мені добре. Я ніби на своєму місці.

Та варто нозі ступити за поріг гуртожитку, як у дверях з’являється величезна постать. Мене всю пересмикує. Серце на мить спиняється, а потім починає гамселити, неначе оскаженіле.

— Комендантська година з десятої тридцяти ночі до шостої ранку, — ніби заїжджена платівка цитує Дейв. Це високий та мужній чоловік-рейлі, який з легкістю виверне комусь лікті в інший бік. 

Вони з Мері працювали днями на проліт в цьому триклятому гуртожитку, маючи жахливі відпустки. Що б там не казали, але в рейлі все одно немає гідного майбутнього: ти або служиш комусь, виконуючи роль знаряддя праці (від мене правду не сховаєш), або займаєш найнижчі посади типу цієї.

Я дивлюся на смаглявого Дейва з неприхованою неприязню, згадуючи як довгокосий брюнет, який звик сплітати волосся в низький хвіст, штовхав мене сходами, поки я не спіткалася та не котилася донизу. Це були його з Мері, так би мовити, обов’язки: викидати студентів з гуртожитку, щоб ми йшли на пари, а не відлежувалися до дванадцятої дня після вечірок. Вони думають, що я така в’яла через якийсь алкоголь, який навіть не вживаю, а не тому, що відмовляюся від сили. Ха.

— Як скажеш, — повільно відповідаю та ступаю крок назад. Дейв — це не просто накачаний чоловік. Це накачаний двометровий чоловік. Навіть мій метр сімдесят три не врятує ситуацію. — А до чого всі готуються? — питаю й киваю за його спину.

Сидівши на підвіконні, я розглядала дерева, на яких з’явилися невеликі ліхтарики, гірлянди та кристали. Сотні маленьких різнобарвних кристалів. Цікаво, чи справжні? На стінах академії розвішували прапори всіх п’ятьох материків суміжної до Землі планети Аріусу (дякую, Суджі, за історичну довідку). Ці п’ять материків водночас і величезні країни, що займають усю територію континенту та мають ідентичну йому назву. Форма правління повсюди різна. Серед прапорів я помітила й Феєріал  —  окремий материк стихійників, другий за величиною у світі. Тут править монарх та його родина, а сам прапор фіолетового кольору з невеликими золотими трикутниками у кожному кутку, як символи чотирьох стихій.

Повітря та вогонь — однакові рівносторонні трикутники, тільки перший ближче до кінчика перетинає паралельна до основи лінія. Земля та вода — перевернуті трикутники. Така сама рівна лінія перетинає воду.

Також окреслила прапори чотирьох факультетів: Вогняного спокою, Вітряного закликання, Земельної магії та Водяного Гармоніуму.