Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

А одна темно-руда дівчина, яка беззаперечно любить перебувати в центрі уваги, агресивно голосила на всю горлянку, командуючи абсолютно кожним. Те ще стерво. Як-не-як, а це лише моя фішка: закривати магам рота та погрожувати розітнути тіло.

— День заснування академії та День Терри за сумісництвом.

Терра — столиця Феєріалу, де, власне, наразі мешкаю в найпрестижнішій академії. Загалом цей світ схожий на людський, однак також має якісь особливі традиції та погляди в релігії. Як мінімум, жителі Феєріалу завжди звертаються до якогось «Святого Духу». Та й загалом Аріус вважається прилеглим до Землі, віддзеркаленням нашої планети. Якась прихована від людей Земля, яка трохи мутувала. З пояснень можна почути хіба що «так історично склалося». Ну добре. Якщо світи суміжні, втекти набагато легше.

Я киваю й ловлю себе на тому, що уникаю зорового контакту з Дейвом. Він, звісно, козел, проте згадую, що також рейлі, а в таких щастя в житті, як кіт наплакав. Його так само колись відірвали від дому й кому, як не мені, розуміти біль втрати. Мою родину ще можливо повернути, а от Мері… Напевно, він сильно кохав її. Рейлі землі, які знайшли втіху одне в одному.

Любов, кохання… Від цих слів хочеться розреготатися. Світ занадто жорстокий, щоб любити когось, дозволити потрапити до твоєї душі, стати її частинкою. Коли ми втрачаємо шматок себе, хочеться вирвати серце разом із болем. Мені хочеться зробити саме так після викрадення з рідної домівки.

Кляте серце. Все ще б’ється та утворює тріщині в броні. Та краплинам співчуття тут не місце. Не пам’ятаю, щоб хтось в цій академії колись співчував мені чи намагався зрозуміти. Тому чхала я на проблеми та почуття інших, бо це ж просто емоційні гойдалки через перепади магії. Треба взяти в Інес нових снодійних.

— Це буде концерт? — питаю й відчуваю, як повітря лоскоче мою долоню, пролітає крізь пальці та бігає шкірою до самих плечей, ніби бавиться зі мною. Це… дивно. Надприродно. 

Дейв заходить до приміщення та починає зачиняти величезні вікна не менш гігантськими руками під коричневим піджаком. Я розглядаю кам’яну підлогу та свої голі пальці ніг, допоки Дейв думає, що відповісти.

— Це не концерт, як у звичайних людей, а справжнє урочисте свято, — чоловік вимовляє порівняння з огидою. — Сюди з’їдуться десятки найвпливовіших облич Феєріалу, ба навіть Аріусу. Буде парад лицарів, традиційна їжа, історичні екскурсії, вистави й демонстрації сил найкращими студентами. І це тільки офіційна частина. Пізніше буде бал.

Я схрещую руки на грудях, оглядаючи коридор. Допоки Дейв рушає до столу з витонченими ніжками біля потрісканих сходів та починає гортати журнал, можу думати лише про одне й врешті випалюю:

— Ти також людина.

— Ні. Я не людина, — Дейв з викликом дивиться мені прямо в очі. — Я обрав бік переможців і не крапельки не жалкую. Йди спати, Дільшат. Не змушуй тягти тебе силою.

І його увага полишає мене.

Згодом я повертаюся до кімнати й, впевнившись у тому, що Суджі міцно спить та не марить уві сні через останні події, забираюся на підвіконня.

Ха.

Сторона переможців.

Та чи не будеш ти жалкувати про свій вибір, Дейве, коли знайдеш тіло Мері на дні річки?