Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

– Ссссссс, чорт! – завив я від болю.

Істота почала люто бити в двері, маючи намір їх знести зі свого шляху. І не встиг я відійти на крок від дверей, як на них, на рівні мого обличчя, вже з'явилася перша тріщина. Що б це не було, воно мало просто жахливу силу, і гналося воно за нами з найгіршими намірами. Погіршував наше становище і той факт, що діватися, по суті, нам тепер більше нікуди – навіть якщо ми виберемося з будинку через вікна в дальній його частині, розділимося, і що є сил побіжимо по будь-яку допомогу, то далеко нам все одно не втекти – ця тварюка по черзі наздожене нас за два стрибки й погубить. Ми в пастці у власному будинку.

– На підлогу, швидко! – скомандував мені Володимир Кирилович, і я, миттю звільнивши голову від роздумів, що сковували мене, відбіг подалі від дверей і ліг на підлогу.

Лежачи, я побачив, як Володимир Кирилович наводить пістолет на двері. Тільки цілився він, як я встиг помітити, чомусь не в загадкове створіння, чиє мерзенне обличчя з гострими зубами вже з'явилося в дірці, що утворилася в дверях. Пістолет був спрямований набагато нижче, а саме – на поріг. І тут мене осінило – просто біля самих дверей було щось рясно насипано. Це був якийсь темно-сірий порошок, вочевидь порох, у якому я встиг неабияк потоптатися, поки зачиняв двері.

Щойно двері остаточно перетворилися на дерев'яні уламки, і тільки-но моторошна істота ступила на поріг, Володимир Кирилович зробив постріл. Одного влучного пострілу було достатньо, щоб порох спалахнув під його пазуристими лапами великою яскравою вогняною хмарою, повністю охопивши нашого непроханого гостя, і з жалібним завиванням змусити його втекти геть.

Володимир Кирилович швидко пройшов до дверного отвору, простежив поглядом за істотою, яка стрімко тікала вулицею, і закрив за собою зовнішні вхідні двері. Я продовжував лежати охоплений жахом від побаченого, будучи не в змозі повірити в те, що відбувається. Мені було дуже страшно, і нехай у той момент я не міг видати жодного звуку – мої широко розкриті очі вичерпно говорили про мій стан. Юля ж уся тремтіла від глибокого шоку, навіть завчасно відвернувшись від того, що довелося побачити мені. Детектив окинув нас обох оцінювальним поглядом, і швидким кроком підійшов до мене. Він взяв мене руками за голову, гіпнотизуюче подивився в мої очі і почав вимовляти:

– У нас мало часу! Повторюйте за мною: "Доброї ночі! Та якась собака скажена гналася за нами. Ледве врятувалися. Усе гаразд – він лікар, він допоможе. На добраніч!"

Він кілька разів повторив ці, здавалося б, незв'язані між собою слова, і жодного разу при цьому не моргнув. Поступово його голос став відбиватися в моїй голові луною.

– "Доброї ночі! Та якась собака скажена гналася за нами. Ледве врятувалися". Ну? Як там далі?

– "Усе гаразд", – заїкаючись відповів я, – "Він... він лікар, він... допоможе".

– Ось і славно, – детектив усміхнувся і відпустив мою голову, – І не забудьте попрощатися!

Щойно детектив підвівся, у двері хтось постукав. Я одразу ж звернув свій здивований погляд на Володимира Кириловича, і той жестом закликав мене встати й відчинити двері нашому гостеві, а сам дістав із кишені гумові рукавички, вдягнув їх і пройшов до Юлі.

До дверей я йшов на ослаблених ногах; вони зовсім не слухалися мене, і раз за разом зрадницьки підкошувалися, змушуючи мене хапатися руками за все, до чого тільки міг дотягнутися. Я немов заново вчився ходити. У двері продовжували наполегливо стукати, але, перш ніж їх відчинити, я, підійшовши до них, зробив кілька глибоких вдихів, щоб прийти до тями, і зручно вперся руками об стіну.

– Доброї ночі! А що це у вас тут відбувається? – почув я, щойно відчинив двері. Переді мною стояла наша літня сусідка Ганна. Вираз її погляду можна було описати сумішшю переляку і моторошного інтересу.

– Доброї ночі! – почав я, – Та якась скажена собака гналася за нами.

Я відвів погляд, про всяк випадок подивившись на подвір'я, чи не причаїлася кровожерлива істота, що переслідувала нас, десь у тінях. На щастя, двір, як і вулиця, виглядали абсолютно спокійно.

– Ледве врятувалися – додав я після легкої паузи.

– А-а-а-а-а! – з розумінням промовила сусідка, і з цікавістю заглянула через моє плече всередину будинку. Я повернув голову слідом за нею, куди вона так ретельно вдивляється, і ми побачили лише те, як Володимир Кирилович у рукавичках перевіряє реакцію зіниць моєї сестри, по черзі світячи в них ліхтариком. Водночас я відчув, що по моєму передпліччю щось повзе – це була кров, що текла з моєї свіжої рани.

– Усе гаразд, – сказав я сусідці на це, – Він лікар, він допоможе.

– Ну, дай бог! – сказала сусідка і почала спускатися сходами, – А то почула у вас гуркіт, вереск. Дай, думаю, поцікавлюся. Сподіваюся, все буде добре. На добраніч!

– На добраніч! – попрощався я.

Закривши двері, мої ноги тут же підкосилися, і я з шумом знову опинився на підлозі. Мене почало дико трясти, а також сильно нудити. Кілька разів мене сильно скрутило від блювотних рефлексів, але що відбувалося потім, я вже не згадаю – я знепритомнів, і прийшов до тями лише коли вловив у своїх очах світло від кишенькового ліхтарика детектива. У цей момент я вже був на дивані.

– Та-а-ак, стежте за світлом ліхтарика, – наказав детектив, і став водити ним перед моїми очима, – Ага, все в порядку.