Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

– Що ж, гадаю мені вже час рухатися далі. Бажаю тихої ночі!

Старий човгаючими кроками побрів між могилами далі. Потворний запах цигарок, яким був просочений його костюм, продовжував триматися в повітрі.

– Справді, вже ніч настає, – зазначила сестра, – Темніє. Ходімо назад до хати, я вже спати хочу.

Ми взяли в руки садові інструменти, якими наводили лад, порожнє відро, і вийшли за огорожу. Закриваючи хвіртку огорожі, я пішов за сестрою з відчуттям ніяковості, яке охопило мене, ніби хтось супроводжував мене презирливим поглядом. Я обернувся в бік старого, з яким ми мить тому попрощалися, однак побачив лише, як він віддалявся вглиб цвинтаря у своїх справах.

Я став далі озиратися на всі боки, але навіть ті відвідувачі, що продовжували залишатися на цвинтарі, були занурені у свої справи, і нікому не було ні найменшого діла до нас із сестрою.

Проте це настирливе відчуття ніяк не покидало мене. Я йшов слідом за сестрою і дивився не під ноги, а на всі боки, від чого час від часу спотикався. Коли раптово зупинився, випадково побачивши вдалині на межі цвинтаря і звалища темну постать, яка стояла і пильно дивилася на мене. Недовго думаючи, я згадав, як цей таємничий незнайомець звернув на мене увагу й проводжав мене поглядом ще тоді, коли я відносив туди уламки труни. Хто це, і що йому від мене потрібно, я поняття не мав, але мимоволі здригнувся від думки, що спостерігає за мною він уже тривалий час.

– Юлю, – тихо покликав я сестру, – Юлю! Стій... Подивися... Он там, бачиш?

Даючи зрозуміти незнайомцю, що його виявлено, я показав садовими граблями в його бік. Але він ніяк на це не відреагував. Сестра довго вдивлялася вдалину, намагаючись зрозуміти, куди я показую, але зрештою теж виявила загадкового спостерігача.

– Хто це? – запитала вона мене.

– Не маю жодного уявлення, – відповів я, – Якийсь дивак. Просто стоїть і дивиться. Чекає чогось. І мені здається, що дивиться він уже досить довго.

– Детектив якийсь? – сказала сестра, – Може то Володимир Кирилович?

– Може й детектив, але точно не Володимир Кирилович, – з упевненістю сказав я, – Він досить кремезна людина. А цей високий і худорлявий. Підозріло. Що йому потрібно від нас? Ходімо швидше.

Тепер уже швидким кроком ми вийшли з цвинтаря і попрямували дорогою, що вела до перехрестя, на якому вже була наша вулиця. Я раз у раз поглядав назад на цього підозрілого спостерігача – іноді його затуляли хрести й могильні плити, проте він продовжував стояти на одному місці абсолютно не ворушачись, тільки його голова завжди була повернута в наш бік. Тривожність наростала в мені з кожною хвилиною.

Дійшовши до перехрестя, я вирішив ще раз обернутися, перш ніж ми звернемо на нашу вулицю і кладовище зникне з поля зору. Але тепер підозрілий спостерігач стояв вже біля цвинтарної дороги, трохи далі від того місця, де ми з сестрою виходили з цвинтаря, і продовжував витріщатися на нас. Моє серце відчуло небезпеку, а тому стало активніше розганяти кров по тілу.

Не відриваючи і свого погляду від нашого переслідувача, я сказав сестрі:

– Коли я скажу – кидай усе, що тримаєш у руках, і без оглядки щодуху біжи додому. На мене не озирайся, я не відстану.

Ми пройшли ще буквально два метри, перш ніж дерева, що росли вздовж вулиці, почали закривати від наших очей цвинтар, і щойно наш переслідувач зник із мого поля зору, я крикнув:

– Біжи!

Ми негайно кинули все, що несли з собою, і помчали щосили. Від перехрестя до нашого будинку було приблизно метрів двісті, проте зараз у такій моторошній ситуації дорога мені здавалася нескінченною, як би швидко я не намагався бігти. Дихати ставало дедалі важче, ноги втомлювалися з кожним наступним кроком, у боці вже з'явився біль, а дорога лише зрадницьки подовжувалася на моїх очах.

Юля бігла поруч, не відстаючи – ми трималися разом. У якийсь момент із цікавості я на мить обернувся назад і дуже сильно жахнувся від побаченого – за нами, немов дикий звір, стрімко мчала на чотирьох лапах якась небачена моторошна істота. Цієї миті було достатньо, щоб від страху моє дихання перехопило, тіло напружилося, а від припливу збудження я відчув прилив сил, перестав відчувати біль і, схопивши сестру під руку, помчав швидше.

На щастя, зовсім скоро показався сусідський паркан, за яким слідував і наш. Хвіртка наша чомусь була відчинена навстіж – якщо це сталося внаслідок того, що, йдучи на цвинтар, я не щільно її зачинив, то я дякував небесам за цю свою помилку. Але, вбігши на подвір'я, я дійшов висновку, що це була не випадковість, тому що вхідні двері в будинок також були відчинені навстіж, і навіть горіло світло. За інших обставин я б запідозрив недобре і вжив необхідних заходів, однак зараз мені хотілося скоріше опинитися в безпеці. Закривши по дорозі хвіртку, щоб затримати нашого лютого переслідувача, ми з Юлею помчали в будинок. Забігаючи на ґанок, я з подивом помітив, що в домі був Володимир Кирилович. У його руках був пістолет.

– Хутчіш, – скомандував він, – Ховайтеся!

Юля вбігла першою і сховалася за диван, що стояв у передпокої. Я обернувся, щоб закрити двері. Створіння, що переслідувало нас, із легкістю зламало хвіртку, у три стрибки подолало двір і кинулося до порога за нами. Закривати зовнішні вхідні двері було занадто ризиковано, тому я потягнувся за внутрішніми, які на відміну від залізних зовнішніх були дерев'яними, тобто менш міцними. Я зачинив їх рівно в той момент, коли монстр своїми гострими кігтями встиг полоснути мою праву, здорову, руку.