Страшні оповідання на ніч - Гості на похоронах, Страшні оповідання на ніч

Я промовчав кілька секунд, повертаючи браслет на зап'ясті.

– Сподіваюся, все вийде так, як я запланував, – продовжив я, – Завтра, як приїду, почну обдзвонювати всіх, хто є в моїй телефонній книзі. Нехай розпитають своїх друзів, а ті у своїх – у когось точно є родич або знайомий у прокуратурі. На роботі візьму лікарняний, потрібно руку показати травматологу.

– Обов'язково перевірся і на струс! – додала сестра, – На тобі вчора обличчя не було!

– Це слушна думка! – погодився я, – Хм... Я тільки зараз зрозумів, що це Володимир Кирилович тоді доклав свою руку. Відключив мене одним ударом, уявляєш! Ох і міцна в нього рука, нічого не скажеш...

Подув легкий вітер і перекинув кришку з лампади – я як запалював її, то не зовсім рівно встановив. Я нахилився, щоб зібрати її як треба, і чомусь звернув увагу, що Юля була взута в кросівки. А вона зазвичай одягала балетки або сліпони.

– Ти в кросівках? – не знаю чому, але я вирішив запитати сестру про це.

– Так, – трохи ніяково відповіла вона.

– Чого це ти вирішила їх надіти? У тебе біля порога он одні балетки стоять, та сліпони. Вони ж набагато зручніші.

Було видно, що вона трохи ніяковіє, але побачивши, як моє обличчя змінилося з усміхненого на здивоване, сказала:

– Це звучатиме дивно, але вчора, коли ти лежав без свідомості, Володимир Кирилович наполегливо рекомендував мені найближчі кілька днів виходити в кросівках.

– Він не пояснив навіщо? – здивовано перепитав я.

Сестра лише замахала головою.

– Зараз, коли його поруч немає, всі його слова здаються якимись химерними, – сказав я, – Дуже своєрідна людина.

– Ну... на мене він справив враження вельми далекоглядної людини, – узяла слово сестра, – Учора, коли він заніс тебе непритомного і всього в крові, то швидко сказав мені що і як підготувати, і перебував увесь час у кімнаті, слідкуючи за твоїм станом і даючи вказівки, що робити, щоб ти прийшов до тями з мінімальними наслідками. А також що саме робити, якщо тобі ставатиме гірше – як, наприклад, сталося сьогоднішньої ночі. А як ти прокинувся перший раз, то вже трохи заспокоївся, і почав ставити мені різні дивні запитання. Поцікавився і тим, чи добре я бігаю, і чи є в мене відповідне для цього взуття. Ось я і дістала кросівки сьогодні. Як на мене, то ти даремно вчора розлютився – він вочевидь знає значно більше, ніж може нам розповісти, і розуміє, що робить, а ми, з огляду на те що ми багато чого не розуміємо, дратуємося. Я, з одного боку, прекрасно розумію тебе, брате, що ти відчуваєш, адже відчуваю те ж саме. Але і він був тут для того, щоб нам допомогти.

Я-було хотів заперечити, однак натомість терпляче дослухав до кінця і замислився над її словами. І зрозумів, що вона мала рацію.

– Ну, – відповів я на це, – Випущене слово, як і стрілу, не завернеш. Уже нічого не поробиш. Він поїхав, і навряд чи захоче зі мною спілкуватися після всього почутого, якщо я зателефоную. Навіть якби...

Я недоговорив, оскільки мій ніс вловив різкий сигаретний сморід. Обернувшись, я виявив, що ми були не самі – нахабно спершись руками на наш паркан, поруч стояла людська фігура. Це був якийсь старий у помітно затертому костюмі темного кольору і крислатому капелюсі, який приховував його обличчя. Крім цигарок від незнайомця віяло якимось ще невиразним неприємним їдким запахом. Те, що це була літня людина, мені стало зрозуміло, коли він заговорив до нас.

– Доброго вечора вам бажаю, шановні! – вимовив він нам старечим голосом.

– Добрий вечір! – привіталися ми у відповідь.

– А чи не буде у вас вогника? – старий дістав із кишені піджака цигарку.

Я намацав у кишені штанів запальничку, якою нещодавно запалював лампаду, і простягнув старому. Той підкурив і з вдячністю повернув її, проте йти ще не збирався.

– Будь ласка, – продовжив той, – Уже наближається ніч... Я попрошу вас сильно не шуміти – майте повагу до мертвих. Вони дуже люблять спокій.

– Та навіть і в думках не було, – поспішив заспокоїти я старого, – Прийшли навести лад і помолитися за брата. Упокій Господь його душу! А ви замість того п'янчуги чергуєте?

Старий тяжко зітхнув.

– Я б так не сказав, – відповів він і затягнувся цигаркою, – Але воно, схоже, саме так і виглядає.

– Мені здається, ви через це не дуже в захваті від свого напарника, – підмітив я.

– Він кличе себе сторожем, бо ж так написано у його книжці трудовій. А сам щовечора як уп’ється самогоном та й спить до ранку. На цвинтарі від того завжди панує безлад. Та й не напарник мені цей клятий супостат. Мені важливо, щоб на цвинтарі був спокій. Я б радше й далі лежав відпочивав собі тихенько, і з місця я свого підводився б лише якби бажання прогулятися було.

– На жаль, я прекрасно розумію, про що ви, – сумно сказав я, і перевів погляд на порожню могилу брата.

– Так, чув про цей випадок, – промовив той, – Це жахливо! Прийміть мої співчуття! Я певний – вам допоможуть у цій справі!

– Я вірю в це, – відповів я, торкаючись братового срібного браслета.

Старий випростався, пальцями торкнувся краю капелюха і зробив легкий уклін.