Волтер Айзексон - Стів Джобс

Класична музика була представлена кількома записами Баха, зокрема там були Бранденбурзькі концерти, та трьома альбомами віолончеліста Йо-Йо Ма.

У травні 2003 року Джобс розповів Шерил Крау, що він скачав кілька пісень Емінема, зазначивши, що Емінем починає йому подобатися. Джеймс Вінсент у підсумку взяв його на концерт Емінема. Попри все це, записи репера не потрапили в iPod Джобса.

- Не знаю... - знизав плечима він після того концерту.

Пізніше Джобс розповів мені, що поважає Емінема як артиста,

але просто не хоче слухати його музику та не може сказати, що поділяє цінності того так само, як Діланові.

Його вподобання не змінилися протягом років. Коли у березні 2011 року у світ вийшов iPod 2, він скопіював туди всю свою улюблену музику. Якось після обіду ми сиділи з ним у вітальні, й він прокручував список своїх пісень на новому плеєрі та з легкою ностальгією включав найулюбленіші з них.

Він пройшовся звичними хітами Ділана та Beatles, потім став дещо більш замислений і включив григоріанський спів — Spiritus DoMini у виконанні бенедиктинських монахів. Десь на хвилину, у духовному плані, він мене покинув - був майже у трансі.

- Справді прекрасно, — пробурмотів він.

Потім ми слухали Другий бранденбурзький концерт Баха та фугу з Добре темперованого клавіру. За словами Джобса, Бах був його улюбленим композитором класичної музики. Йому особливо по-добаїюся слухати контрастуючі версії «Ґолдберг-варіацій» у виконанні Ґлена Ґульда - перша була записана у 1955 році двадцяти-дворічним маловідомим піаністом, а друга — у 1981-му, за рік до його смерті.

- Вони як ніч і день, - сказав Джобс після того, як почергово прозвучали обидва варіанти. - Перший - молодий, пишний, пречудовий зразок, зіграний настільюі швидко, що це наче одкровення. Пізніший — скромний, але непохитно сильний. Це музика глибша й мудріша. Відчувається дуже глибока душа музиканта, який через багато що пройшов.

Коли ми тоді слухали музику, Джобс був у своїй третій лікарняній відпустці. Я запитав, котрий варіант йому більше до душі.

- Ґульд значно більше любив пізню версію, — повідав Джобс. — Мені колись подобалася рання, багатша. Але тепер я краще розумію його вибір.

І він одразу перескочив на шістдесятників: Catch The Wind Доно-вана. Коли він помітив мій погляд, сповнений нерозуміння, то запротестував:

- У Донована були справді класні речі, — сказав Джобс і включив Mellow Yellow, а тоді визнав, що, можливо, то й не був найкращий зразок. - Це звучало краще, коли ми були молоді.

Тоді я поцікавився, яка музика з нашого дитинства, на його думку, достойна звучати й зараз. Він проглянув список пісень на iPod та запустив Uncle John’s Band гурту Grateful Dead 1969 року. Він кивав у такт музиці та словам: «Коли в житті іде все гладко, пильнуй

— чатує десь біда». На мить ми повернулися у бурхливі часи, коли спокій шістдесятих різко закінчився. «Все, ш;о хочу знати я, - це чи добра ти душа».

Далі була Джоні Мітчел.

- У неї була прийомна дитина, — сказав він. - Ця пісня - про її маленьку доньку.

Він уключив Little Green, й ми слухали сумну мелодію та слова, що описували відчуття матері, яка покидає дитя. «Ставиш підпис на паперах скромно, / Сумна й невесела, але безсоромна». Я запитав, чи він усе ще часто думає про те, що його всиновили.

- Ні, нечасто, — відповів Стів. - Не дуже часто.

Тепер, розповів Джобс, він частіше розмірковує про старість і своє народження. Це наштовхнуло його на найкращу пісню Джоні Мітчел Both Sides Now, з її словами про старість і мудрість: «Всіляким бачив я життя, / Досвід тріумфу і поразки маю, / Та лиш тепер свідомий я, / Життя нітрохи я не знаю». Те саме, що Ґлен Ґульд із Ґолдберг-варіаціями, Мітчел зробіша з Both Sides Now - спершу у 1969 році, а потім нестерпно повільну містичну версію у 2000-му. Він уключив останню.

- Це цікаво, як люди дорослішають, - зауважив Джобс.

Деякі люди, додав він, ніколи не дорослішають. Я запитав, кого він мав на увазі.

- Джон Маєр є одним з найкращих у світі гітаристів, але, боюся, він розтринькає свій шанс, - відповів Джобс.

Стіву Маєр подобався, і час від часу він його запрошував на вечерю в Пало-Альто. Коли Маєру було двадцять сім, він з’явився у січні 2004 року на Macworld, де Джобс представляв GarageBand, і він став брати участь на тих заходах майже щороку. Джобс поставив Маєровий хіт Gravity. Йшлося про хлопця, сповненого любові, але який, незрозуміло чому, хоче її позбутися. Джобс похитав головою й промовив:

- Думаю, що в душі він справді класний хлопець, але надто легковажний.

Під кінець нашої музичної сесії, я поставив йому доволі «бородате» питання: Beatles чж Stones?

- Якби дім був у вогні і в мене ще залишалася можливість узяти щось із музики, то були б записи Beatles, - відповів він. - Важче вибирати між Beatles і Діланом. Можна було б повторити успіх Rolling Stones. Але це неможливо щодо Ділана та Beatles.

Поки він уголос розмірковував про щастя виростати під таку му-зиісу, до кімнати зайшов його вісімнадцятирічний син.

- Рід не розуміє цього, — журно промовив Джобс.

Хоч, можливо, хлопець все добре розумів. Одягнутий він був у футболку з зображенням Джоан Баєз та написом Forever Young (назва пісні Боба Ділана. Популярність здобула і версія пісні у виконанні американської фолк-співачки Джоан Баєз. - Прим. пер.).

Боб Ділан

Джобс пам’ятав себе недорікуватим лиш одного разу - коли вперше зустрівся з Бобом Діланом. У жовтні 2004 року легенда американської музики давав концерт недалеко від Пало-Альто, Джобс тоді відновлював сили після першої операції. Ділан не був надто товариським, як Боно чи Боуї. Він ніколи не був другом Джобса і ніколи про таке й не думав. Однак запросив Джобса до себе в готель перед концертом. Ось як це пригадує сам Стів:

Ми сиділи на терасі біля його кімнати й говорили десь зо дві години. Я дійсно нервував, адже він був одним із найбільших моїх героїв. Я переживав, шо він уже не такий розумний, шо, можливо, є лиш карикатурою на самого себе, як це