Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

От знайшов королевич на горищі припалі порохом вуздечку, сідло, обтрусив, повибивав міль з одежі, що аж зотліла, іржу з меча-булави зчистив. А далі насипав на тацю гарячого жару та й виставив перед батьківським табуном, який враз розступився, пропускаючи до жаровні ледь живу шкапину, таку худу, аж ребра в неї світяться.

Поки королевич розмірковував, чи варто йому ганьбитися, сідаючи верхи на цього охочого до жарин драбиняку, той сухоребрий ударив копитом і перекинувся на такого скакуна, що аж очі в себе вбирав, та й проказує людським голосом:

– Сідай на мене, пане, та міцніш тримайся!

Понад хмари мчали навзаводи з вітром королевич і його прудкий кінь, допоки той знову став сухим драбинякою: дарма, мовляв, що на масть непоказний, аби бігав швидко.

Тож приїхав королевич до батька на тій препоганій шкапині – знайшов, каже, батьку, твого старого коня. Запасся парубок водою, прийняв від короля царську грамоту та й поїхав тим самим шляхом, що й старші брати. їхав, їхав, поки стемніло, коли раптом з-під мосту на нього ведмідь так і накинувся. Кінь посунув на того ведмедя, а королевич підняв булаву, щоб уразити ворога, раптом чує – знайомий голос:

– Не бий, сину, це я!

А тоді обіймає король молодшого сина та все приказує:

– Доброго товариша ти собі вибрав, з таким і царем стати саме в час. Але пораджу тобі таке: остерігайся рудого, а від безбородого та лисого втікай не оглядаючись. Слухай коня, тільки він мене замолоду й рятував. А від мене прийми цю ведмедячу шкуру – дивись, стане у пригоді.

Поїхав далі королевич своєю дорогою. Місяць та ще півмісяця вела їх та дорога до таємничого лісу, а далі бачить королевич – виходить з нього лисий і безбородий чоловік:

– Добридень, хлопче-молодче! Візьми мене до себе в службу – я тутешні місця як свої п'ять пальців знаю.

Хитає наш вершник заперечливо головою на ті його слова, та й їде собі. Та не дуже й далеко встиг королевич од'їхати, а той-таки лисун, в іншу одежу перебраний, знов тут як уродився:

– Ну ж бо, відважний лицарю, не скупися, найми мене до послуги – на небезпечній дорозі всіляка поміч дорожча за багатство!

– Ет! Я й сам собі помічник непоганий, – сказав король, погладжуючи булаву.

І далі поскакав, змагаючися з вітром, та тільки скоро геть заблукав і вже, правду кажучи, радий був би хоча б і «третьому» лисому, а той, щоправда, цього разу багато вбраний і верхи на доброму коні, певна річ, не забарився:

– Ти, брате, мабуть, заїжджий, коли поїхав цією дорогою! Зразу видно, що ти чужоземець, звідки тобі відати тутешні місця? А там, знаєш, десь прірва глибока на шляху трапиться, а чи бугай лютий в ущелині причаївся, чатує… Щось таки погубить тебе неодмінно. Вертай назад або бери мене собі в поміч.

Побачивши, що на це немає ради, змушений був королевич їхати далі разом із тим стрічним. Довго вони скакали, доки знеможений спрагою лисий попутник попросив пити. Подав йому королевич свою баклагу з водою, а той повернувсь та й упустив її на землю. Розгнівався королевич:

– Ти що, дурню лисий, робиш? Де тут тепер води знайдемо?

– Вгамуй свій гнів, пане. Твоя вода несвіжа була, а ми вже скоро до криниці доїдемо, а в ній вода чистісінька, мов сльоза немовляти.

Так і сталося, як лисун сказав, та ще й порадив королевичу в тій криниці відсвіжитися. А криниця, певна річ, та й мала накривку. Отак і втрапив королевич у пастку. А лихий попутник його, сидячи верхи на закритій накривці, зловтішається з того:

– Ось я тебе й спіймав, не дарма ти мене стерігся! Ну ж бо, зізнавайся тепер, хто ти такий, куди їдеш, бо згною тебе тут.

Розповів йому все королевич щиросердно, а далі звелів той негідник парубкові з ним місцями помінятися та ще й заприсягтися у вірності й нікому про те не розповідати. Одібрав лисун королівську грамоту, зброю королевича собі привласнив, а далі каже йому:

– Відтепер ти Білий Арап, мій слуга!

Сіли вони на коней – кожен на свого – і разом до Зелен-царя поїхали: попереду лисий «пан», позаду його «слуга».

Як приїхали, лисун зараз же до палацу Зелен-царя прийшов, грамоту подав – за нею дядько визнав у ньому племінника, зустрів його, мов дорогого гостя. А Білого Арапа пан на стайню одіслав, стусанами підганяючи.

За обідньою трапезою Зелен-цар пригостив «племінника» дивним салатом, розповівши, що такий росте лише у ведмежому саду, з якого ніхто, крім його лісника, ще живим не повернувся.

Послухав лисий лиходій, а далі й зметикував, що добре було б Білого Арапа позбутися. Каже цареві:

– Не я буду, коли мій слуга не нарве цього салату!

А далі, не слухаючи заперечень, покликав до себе Білого Арапа і наказав:

– Ану ходи зараз же до ведмежого саду і без такого ось салату не повертайся.

Засмутився Білий Арап, почимчикував до стайні, обійняв свого вірного коня й усе йому розповів.

– Ет, пане, – каже кінь, – замість горювати, схоплюйся скоріше та звірся на мене – я сам виберу, куди їхати.

Сказав кінь і полетів вихором до казкового острова посеред моря, а там спинився біля одинокої хатини, порослої мохом.

На порозі хати вже чекала на Білого Арапа жінка, у якій він ураз упізнав ту бабу, що їй колись милостиню дав, а вона тоді допомогла йому вибрати коня. А була це сама свята Думініка. Вона вже знала, яке лихо привело до неї королевича.

Влила вона сонного зілля в колодязь, що у ведмежому саду стояв, і заснув страшний звір сном невинного ягняти, а свята Думініка покликала Білого Арапа і наказала йому:

– Ну ж бо, вдягни тепер ту ведмедячу шкуру, що її тобі батько дав, і йди по салат. Не бійся звіра, він спокійний, а коли нападатиме – кинь йому ведмедячу шкуру і чимдуж утікай сюди до мене.

Послухав її Білий Арап, зробив усе так, як стара казала: заліз у сад і стільки того салату нарвав, що заледве підняти міг, а тут, як на ту причину, прокинувся ведмідь та й двигнув за королевичем, на п'яти йому вже наступає. Скинув тоді Білий Арап із себе ведмедячу шкуру та тільки його й бачили.

Повернувся він до двору Зелен-царя, оддав лисому салат.

Цар із доньками тільки руками розвели, зчудовані, та в Зелен-царя було ще чимало дивинок різних, серед яких – самоцвіти казкові. А дістати їх