Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

час прийшла по воду служниця. Угледівши незнайомку з чарівною прядкою, що без сторонньої допомоги золоту пряжу тоншу за волос пряде, кинулася до господині доповідати.

А господинею тут була ключниця Фет-Фрумоса – відьма. Як дізналася вона про чарівну прядку, відразу послала служницю, щоб та привела подорожню. Тільки та прийшла в палац, як відьма перейшла до діла:

– Я чула, у тебе є золота прядка, що сама пряде. Продай мені її, назви свою ціну.

– Дозволь мені провести ніч в опочивальні царя.

– По руках! Віддай прядку і чекай тут до вечора – цар якраз з полювання повернеться.

Відала подорожня прядку і чекає. А відьма такого зілля царю в молоко підлила, що заснув він непробудним сном. Кличе тоді відьма подорожню до його опочивальні:

– Влаштовуйся, а вдосвіта я прийду по тебе.

Відьма перейшла на шепіт – боялася, щоб не почув її із сусідньої кімнати слуга царя, його одвічний супутник на полюванні.

Не встигла відьма піти, як упала бідолашна подорожня на коліна перед сплячим чоловіком:

– Фет-Фрумосе! Простягни тільки руку, доторкнися до мого стану, щоб розсипався зачарований обруч, щоб прийшла на світ твоя дитина!

Так промучилась нещасна всю ніч, а цар ніби нічого не чує. Вдосвіта прийшла відьма і прогнала бідолаху. Сіла та знову біля колодязя, сльози ковтає, мотовило дістає. Знову служниця прийшла по воду, а пішла із звісткою про нове диво. Негайно повернула жадібна відьма служницю до колодязя, знову виманила у царівни її скарб, щоб на ранок прогнати геть. Тієї ночі голосіння царевої дружини почув вірний царський слуга і задумав обдурити підступну відьму. Ледве цар схопився з ліжка й обидва вони поїхали на полювання, слуга розповів йому про події двох останніх ночей… Серце цареве забилось удвічі швидше, по щоках його покотилися сльози, а тим часом його нещасна дружина знову чергувала біля колодязя, адже в неї ще залишалася золота квочка з курчатами поряд на тарелі! Служниця цього разу про воду геть забула – відразу до господині кинулася:

– Господине! У тієї жінки є таріль і квочка з курчатами – все із золота, краси несказанної.

Незабаром заволоділа відьма останнім царівниним скарбом.

Коли цар повернувся з полювання і йому подали молока, він непомітно вилив його і прикинувся, що міцно спить

А відьма, цілковито покладаючись на своє зілля, сама привела подорожню в царську спальню. Знову ридала нещасна біля царського ложа:

– Фет-Фрумосе! Зглянься на дві безневинні душі, що ось уже чотири роки відбувають страшну кару. Простягни свою праву руку, обійми мене, щоб розсипався залізний обруч і прийшла на світ твоя дитина. Я не можу більше терпіти!

Не встигла вона це сказати, як Фет-Фрумос торкнувся її стану. Із дзвоном розлетівся обруч, і вона народила немовля.

Розповіла вона чоловікові, що довелося пережити їй з часу їх останньої зустрічі.

Цар не став чекати до ранку, негайно наказав відьму до себе привести з усіма скарбами, що по праву належали його дружині.

Хто б міг упізнати відьму в тій свині, яка з поросятами в калюжі валялася і від якої Фет-Фрумос своєму названому батькові дістався! Це вона обернула Фет-Фрумоса, свого господаря, на паршиве порося, щоб одружити його з однією з одинадцятьох своїх дочок, з якими тоді з калюжі вискочила. За що й скарав її Фет-Фрумос страшною карою. А слугу свого вірного щедро обдарували цар з царицею і при собі тримали до його смерті.

А що не відгуляв Фет-Фрумос весілля свого часу, то тепер таке весілля і такі хрестини справив, яких раніше не знали. Були тут і батьки молодої цариці, і дід з бабою, що його виховали, знову в пурпурі, на чолі столу. Три дні і три ночі бенкетували, а може, ще й досі бенкетують.

К азка про Білого Арапа

У тридев'ятому царстві, у тридесятому королівстві жив король із трьома синами, а на іншому краї землі – його брат Зелен-цар із трьома доньками. Брати-царі не бачилися вже дуже давно, а діти їхні взагалі не були знайомі.

І відчув Зелен-цар, що недовго йому на цьому світі жити лишилося, та й написав братові листа з проханням негайно прислати того з племінників, хто б гідний був його на троні змінити.

Покликав король до себе синів:

– Кому з вас до снаги правити королівством Зелен-царя?

Виступив наперед старший син:

– Мені, старшому.

– Гаразд, сину. Якщо готовий поручитися, що поїздка твоя завершиться щасливо, лаштуйся в дорогу – візьми з табуна будь-якого жеребця, з казни – скільки треба золота, озбройся, причепурись гаразд та й помагай-бі! – сказав король, а сам, вирядивши первістка, обгорнувся ведмедячою шкурою, схопився на коня, випередив сина коротшою дорогою та й зачаївся під мостом.

Ось мчить королевич на своєму баскому коні, а з-під мосту на нього ведмідь суне. Жеребець як хвицне, королевич заледве в сідлі утримався та собі на сором змушений був коня назад повернути. А король його вже вдома чекає, з ведмедячої шкури роздягтись:

– Забув щось удома, сину? Вертатися – поганий знак.

– Нічого я не забув, батьку, та біля мосту вискочив був мені назустріч страшний ведмідь, налякав мене мало не на смерть. Насилу вирвався я з його лапищ, хай тепер хтось інший попитає свого щастя-долі.

От зібрався тоді в дорогу середній син, але й той не дійшов до ладу з «ведмедем», видно, що й середущого кінь підвів. Узяв на кпини король старших синів.

А молодший королевич почервонів, побіг до саду, щоб там на самоті й про свою майбутню спробу подумати, та й зустрів у саду горбату стару бабу. Пожалів її королевич, подав старенькій милостиню.

– Нехай Бог дає тобі вік довгий! – роздякувалася перед ним баба. – Будеш ти царем таким же могутнім, яким був добрим до мене. Я навчу тебе, як цього досягти. Ходи лишень до батька свого і попроси у нього ту зброю і одежу, що він замолоду носив, а ще коня, на якому він їздив, коли парубком був. Одяг той, правду кажучи, – так, дрантя саме, та й зброя давно заіржавіла. А той кінь, якого я для тебе нагледіла, як поставиш ти посеред табуна тацю із жаринами, прийде ними похрумкати. Тож кінь той і порятує тебе завше, зарадить лихові, що сипатиметься на тебе, мов з мішка.

Як почав був молодший син у дорогу ладнатися, то й про коня старого королю заїкнувся. А той брови насупив:

– Коні так довго не живуть, – сказав невдоволено.

– Батьку, ти тільки пообіцяй мені того коня, а вже я сам його