Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

можна було в оленячому лісі. Звір їх стеріг: сам весь камінням коштовним цяцькований, а в лобі самоцвіт такий, що мов зоря сяє. Не придумали ще зброї такої, щоб здолати його.

Зараз покликав до себе лисань Білого Арапа:

– Рушай-но тепер до оленячого лісу, та без оленячої шкури з головою і коштовностями, які звір на собі гордо носить, не повертайся!

І вдруге Білий Арап пішов зі своїм лихом до коня, а той його знову так само до святої Думініки повіз. А далі нічого й казати: так само допомогла вона добути Арапові і оленячу шкуру, і оленячі самоцвіти. Бодай не казати й того, що за цей подвиг пан свого вірного слугу нічим не вшанував. Тільки й милості виклопотали для Білого Арапа доньки Зелен-царя – на тому бенкеті прислужувати, що правитель влаштував на честь свого «племінника».

Саме у розпалі бенкету у вікно раптом забилася крильми чарівна птаха і жіночим голосом скричала:

– їжте, гуляйте, а про доньку Рудого царя і гадки не майте!

І враз усі за столом почали перемовлятися. Хтось говорив, що донька Рудого царя – безжальна войовниця, хтось – що вона зла чаклунка. Лисий же вирішив дізнатися, яка вона насправді, і звелів Білому Арапові не кого-небудь, а саме цю дівчину йому здобути.

Сумно поплентався Білий Арап до свого вірного коника і говорить йому:

– Мало я від лисуна натерпівся, а тепер мушу з рудим упоратися.

Добре, що кінь його вірний добре дорогу до Рудого царя знав, і шлях той неблизький був.

Доскакав Білий Арап до містка через річку, а назустріч йому – мурашине весілля. Пожалів королевич мурах, уплав річку переплив. А за доброту його дала Білому Арапові мурашина королева своє крильце.

– Як спалиш його, – сказала, – весь наш мурашиний народ на допомогу тобі прийде.

Їде далі королевич і бачить: дикий рій неприкаяний гуде, кидається на всі боки. Пожалів він бджіл, змайстрував їм вулик, а бджолина цариця теж віддячила королевичу, сказала йому:

– Білий Арапе, візьми це крило. Якщо я тобі знадоблюся, підпали його – я зараз же стану на допомогу.

А на узліссі побачив Білий Арап справжнє чудо-диво: сидить біля багаття здоровенний велетень, дві дюжини стосів дров горить, а він застудженим голосом хрипить, що мерзне, мовляв, а разом з ними сама матінка земля дрижить. Якби не затамовував той велет дух, так увесь ліс би наскрізь і промерз. Поміркував Білий Арап та й вирішив узяти того велета, що його Холодом звали, з собою.

А далі чекала на Білого Арапа інша дивина: велетень, яких світ не бачив, жадібно пожирав борозни землі за двома дюжинами плугів та все просив їсти. Подумав Білий Арап та взяв і цього – Голода – з собою.

Уже майже дійшли були подорожні до своєї мети, аж раптом побачили великаницю, яка вже випила до дна дві дюжини озер та ще й річку на додачу, а все не могла напитися і далі просила води. Подумав Білий Арап та й узяв із собою й ту великаницю – Спрагу.

Ще не пройшли мандрівники й милі, а вже бачать – нова чудасія: не людина, а циклоп – око одне, та велике, завбільшки з решето. Розплющить його той дивак – геть сліпий стає, заплющить – удень і вночі, на землі і під землею нічого від нього не сховається. Подумав Білий Арап та й узяв Око (а того дивака Оком звали) з собою.

От ідуть вони далі, вже вп'ятьох, та, мабуть, судилося їм зустріти ще й шостого: бачать вони, йде дорогою чудисько, на птахів полює. Лук при собі має, а сам такий страшний та здоровенний, що коли б захотів, то розпластався так, що всю землю обхопив би своїми ручищами, а коли б їх угору простяг – до зірок дотягнувся б. А коли, бува, стрілою не поцілить у здобич свою, то на льоту птахів ковтає. Подумав Білий Арап та й узяв із собою й цього почвару, якого хтозна як і звати було.

От став Білий Арап з усією своєю дивним почтом перед Рудим царем і зразу ж до суті справи перейшов – доньки його зажадав. Рудий цар замість відповіді нічліг їм запропонував, мовляв, відпочиньте з дороги. Та не де-небудь, а в теремі. А терем той був із розпеченої міді. От тільки гості дорогі поріг терема не поспішали переступати, пустили туди першим Холода, який так дунув, що враз стало в світлиці прохолодно. Тож і переночували собі.

А на ранок Білий Арап пішов Рудому цареві кланятися:

– Ваша високосте! Його величність племінник могутнього Зелен-ца-ря, вже, мабуть, чекає не дочекається мене з вашою донькою.

– Так має бути, лицарю, – ніби погодився цар. – Та для почину випийте і закусіть смачненько.

От попритягали їм дюжину возів із хлібом, дюжину відгодованих корів на рожнах та ще дюжину бочок горілочки лепської. Нема чого дивуватися, що Голоду того харчу стало на зубок, а Спразі питва – на один ковток.

І знову Білий Арап нагадав цареві, для чого приїхав до нього так здалека. І загадав йому Рудий цар до ранку перебрати мірку маку, змішаного з піском. Хтозна, чи скінчилися б щасливо пригоди Білого Арапа, якби він вчасно не згадав про мурашине крильце, яке зараз же й підпалив. А працьовиті мурашки і мак із піску вибрали, і Рудого царя, поки той спав, геть покусали.

Як дізнався цар, що завдання його виконане, тяжко замислився про те, як йому тепер непроханих гостей позбутися.

А Білий Арап уперто від свого не відступає: оддавай, каже, доньку та й по всьому.

– Е, лицарю, – заскрипів зубами Рудий цар, – спершу ти мені прислужися. Тож як піде моя донька опочивати, охороняй її сон. І якщо вранці вона в своєму ліжку прокинеться, тоді, мабуть, і забирай її, а ні – заплатиш головою своєю.

От лягла царівна увечері спати, Білий Арап під її дверима вартує, а друзі його аж до воріт на чатах поставали, вишикувалися.

Як вибив годинник дванадцяту, враз перекинулася царівна пташкою та й пурх! – вилетіла зі спальні. І п'ять дозорців не помітили її, як вона птахою повз них пролітала, і тільки Око (аякже, він-бо і вночі бачить!) – розгледів і зараз покликав того, кого хтозна як і звати, та й мовить йому:

– А вже ж царська донька нас у дурні пошила. І тільки нам з тобою під силу її повернути. Ходімо зі мною, я покажу, де вона сховалася, а далі все від тебе