Томас Манн - Доктор Фаустус

поведінки, творцем якої була Інес Інститоріс і виправдувати яку їй допомагали всі п'ять чи шість товаришок. Інес дотримувалась погляду, — я одного разу випадково сам почув це від неї,— що біль не гідний людини й що страждати соромно. Але ж, цілком незалежно від кожного конкретного, особливого приниження, якого людині завдає фізичний біль чи душевне страждання, життя, просте буття, тваринне існування вже саме собою — прикрий тягар, ганебні пута, тож коли людина захоче, так би мовити, струсити їх із себе, скинути, здобути волю, легкість, неначе безтілесну бадьорість, яку дарує шприц із благословенною рідиною, відбираючи натомість болі і страждання, то цей вчинок можна назвати тільки гордим і шляхетним, він не суперечить ні людському праву, ні вимогам розуму.

Те, що ця філософія веде до поганої звички, наслідки якої руйнують людину морально й фізично, вони, видно, зараховували до її шляхетності, і, мабуть, усвідомлення, що всім їм доведеться рано загинути, й спонукало цих товаришок так ніжно любити, мало не обожнювати одна одну. Я з огидою спостерігав, як вони обіймалися й цілувались, зустрічаючись у товаристві, який захват блищав у їхніх очах. Так, я визнаю, що був у душі нетерпимий до цього взаємного відпущення гріхів, — визнаю не без подиву, бо роль взірця доброчесності і буркуна мені зовсім не до смаку. Можливо, ту непереборну антипатію у мене викликала солодкава облудність, до якої призводить порок чи яка взагалі притаманна йому. А ще я ставив на карб Інес її цілковиту байдужість до своїх дітей, яку доводило її захоплення тією гидотою, бо палка любов до тих білявих вичепурених лялечок, що її вона виявляла на людях, була брехнею. Одне слово, відколи я дізнався й побачив, що вона собі дозволяє, та жінка мені спротивилася. Вона, звичайно, помітила, що я відвернувся від неї душею, і підтвердила це дивною, лукавою, злою усмішкою, що нагадала мені ту, яка з'являлася в неї на обличчі, коли вона дві години зловживала моїм щирим людським співчуттям, розповідаючи про свої любовні страждання й любовну жагу.

Ох, не було їй чого усміхатися, бо вона вже зовсім пустилася берега[451]. Мабуть, вона почала вживати надто великі дози, від яких більше не ставала бадьорою, а впадала в такий стан, коли краще не показуватись на люди. Її приятелька Цвічер набагато краще грала під впливом морфію, Наталія Кнетеріх завдяки йому ставала в товаристві чарівніша. А бідолашна Інес не раз виходила на обід напівпритомна, з осклілими очима, і коли сідала між своїм прикро враженим, тендітним чоловіком і старшою донькою до все ще розкішного столу, заставленого мерехтливим кришталем, голова в неї трусилася. До цього я хочу додати ще одне: через два роки Інес вчинила тяжкий злочин, що всіх ужахнув, і в очах суспільства вона перестала існувати. У мене теж похололо на душі, коли я дізнався про нього, а проте як її давній приятель я мало не відчув — ні, таки відчув — гордість за неї: вона геть занепала морально і все ж таки знайшла в собі силу й шалену рішучість на дію.

XXXVІ

О Німеччино, ти йдеш до загибелі, а я пам'ятаю про твої надії! Тобто надії, які ти викликала (може, й не поділяючи їх) у світі, які він після твого відносно безболісного краху, після розпаду імперії покладав на тебе і які ти, незважаючи на свою розгнуздану поведінку, на божевільне, до неможливого розпачливе й до неможливого демонстративне роздмухування своїх злиднів, на гарячковий, невпинний ріст інфляції, протягом кількох років начебто до певної міри виправдувала.

Так, у фантастичному, знущальному, задуманому на пострах усьому світові тодішньому неподобстві вже було багато чого від неймовірних страхіть, ексцентричності, сказу, в можливість якого ніхто ніколи не повірив би, від злісного санкюлотизму нашої поведінки, починаючи з 1933, а тим більше з 1939 року. Але шелест паперових мільярдів, ці бундючні розкоші злиднів, усе-таки одного дня скінчився, на спотвореному обличчі нашої економіки знов з'явився розумний вираз, і перед нами, німцями, здавалося, замріла епоха душевного відпочинку, суспільного поступу серед миру і волі, зрілих, спрямованих у майбутнє зусиль у царині культури, добровільного пристосування наших почуттів і думок до світових норм. Безперечно, в цьому полягали зміст і надія німецької республіки, незважаючи на всю її природну кволість і антипатію до самої себе, — ще раз кажу: надія, яку вона викликала в чужих народів. Німецька республіка була спробою, не зовсім безнадійною спробою (другою після невдалого Бісмаркового трюку з об'єднанням) нормалізації Німеччини в розумінні її європеїзації чи навіть «демократизації», її прилучення до суспільного життя людства. Хто не визнає, що в інших країнах жила велика, зичлива віра в можливість цього прогресу, — і хто заперечить, що в нас, у Німеччині, всюди, в усіх прошарках, за винятком зашкарублого селянства, обнадійливий рух у цьому напрямку справді був помітний?

Я кажу про двадцяті роки нашого сторіччя, а найперше, звичайно, про їхню другу половину, коли центр культурного життя недвозначно пересунувся з Франції до Німеччини, де — і це для тодішньої Німеччини надзвичайно характерне — вперше, як уже згадувано, була виконана, вірніше, вперше була вся виконана апокаліптична ораторія Адріана Леверкюна. І хоч це відбулося у Франкфурті, найдоброзичливішому, найвільнодумнішому місті імперії, не обійшлося, звичайно, без сердитих заперечень, без злісних звинувачень автора в тому, що він глумиться з мистецтва, звинувачень у нігілізмі, в злочині проти музики чи, вживаючи найпоширеніше тоді лайливе слово, в «культур-більшовизмі». Але твір та його сміливе виконання знайшли й розумних оборонців, що чудово володіли словом, і цей добрий настрій, людяний і волелюбний, що досяг своєї вершини 1927 року, ця противага націоналістично-вагнерівсько-романтичній реакції, якою вона вкоренилася в Мюнхені, безсумнівно, була важливим елементом нашого громадського життя першої половини двадцятих років, — згадаймо хоча б такі події в царині культури, як веймарське Свято композиторів двадцятого року і Свято музики, що відбулося в Донауешінгені через рік. На обох них — на жаль, не в присутності автора — перед досить сприйнятливою публікою, я б навіть сказав, настроєною щодо мистецтва «по-республіканському», поряд з іншими зразками нового духовного напрямку в музиці виконали й композиції Леверкюна: у Веймарі — «Космічну симфонію» під диригуванням винятково чутливого до ритму Бруно Вальтера[452], а на Баденському святі, у зв'язку з показом славетного театру маріонеток Ганса Платнера[453],— всі п'ять частин «Gesta Romanornm», твору, що, як жоден досі, тримав слухачів на межі святобливого зворушення й сміху, пориваючи їх то в той, то в той бік.

Я хочу згадати також про