Томас Манн - Доктор Фаустус

хотіла холодною водою пригасити опіки, які поробила в її горлі страхітлива кислота. Потім настала тиша. Десь хвилин через двадцять сенаторша, не витримавши тієї моторошної тиші, постукала до Клариси й покликала її. Не отримавши відповіді, вона почала гукати її вже наполегливіше, але дарма. Перелякавшись, не думаючи вже ні про вилізле над чолом волосся, ні про щербаті зуби, сенаторша побігла до великого будинку і, насилу переводячи дух, повідомила пані Нічичирк про те, що її стривожило. Господиня, що на своєму віку вже всього набачилася, взяла з собою наймита, який, після того як жінки настукалися й нагукалися, виважив двері. Клариса лежала з розплющеними очима на канапі шістдесятих чи вісімдесятих років минулого сторіччя зі спинкою і поруччям по обидва боки, яку я знав ще з Рамбергштрасе і яка тепер стояла в ногах ліжка. Бідолаха встигла добратися до неї, коли, полощучи горло, відчула наближення смерті.

— Тут, мабуть, уже ніщо не поможе, люба пані сенаторшо, — підперши пальцем щоку й похитавши головою, сказала пані Нічичирк, коли побачила ледь скорчене тіло на канапі.

Мені випало побачити цю аж надто переконливу картину тільки пізно ввечері, коли, повідомлений по телефону господинею, я примчав із Фрайзінга і як давній приятель родини обняв залиту слізьми матір і почав схвильовано втішати її, стоячи з нею, Ельзою Нічичирк та Адріаном, що теж прийшов, коло тіла Клариси. Сині плями на її гарних руках і на обличчі свідчили про те, що вона дуже швидко задушилася, дихальний центр був раптово паралізований дозою ціанистого калію, якої, мабуть, вистачило б, щоб убити цілу роту солдатів. На столі лежала з відгвинченим денцем та бронзова скринька у формі книжки з ім'ям Гіппократа, написаним грецькими літерами, і з черепом. А поряд — записка, квапливо надряпана олівцем і адресована нареченому:

«Je t'aime. Une fois je t'ai trompe, mais je t'aime»[448].

Молодий фабрикант приїхав на похорон, влаштовувати який довелося мені. Він був невтішний, чи, радше, «desole»[449] — якимось дивом це слово звучить на так суворо, воно ніби трохи домашніше. Не хочу брати під сумнів жаль, що прозвучав у його словах, коли він вигукнув:

— Ох, мосьє, я досить кохав її, щоб пробачити! Все могло бути добре. Et maintenant — comme ca![450]

Так, «comme ca»! Справді, все, мабуть, могло скластися інакше, якби він не був таким слабкодухим маминим пестунчиком, такою ненадійною опорою для Клариси.

Тієї ночі ми, Адріан, пані Нічичирк і я — сенаторша в глибокій розпуці сиділа над застиглим тілом своєї дитини, — мудрували над текстом офіційного повідомлення про смерть від імені найближчих родичів Клариси, якому треба було надати делікатної однозначності. Ми погодилися на формулюванні, в якому, щоб віддати кесареве кесареві, причиною смерті назвали важку, невиліковну серцеву недугу. Це повідомлення прочитав декан Мюнхенського собору, в якого я, скоряючись наполегливому бажанню сенаторші, просив дозволу на церковний похорон. Я не вельми дипломатично розпочав переговори, зразу ж таки наївно, довірливо признавшися, що Клариса вирішила краще померти, ніж жити в ганьбі, про що священик, здоровий чоловік лютерівського типу, не захотів навіть слухати. Щиро скажу, минуло чимало часу, поки я збагнув, що церква, з одного боку, не хотіла, щоб склалося враження, ніби вона лишається осторонь, а з другого — не зважувалась освятити похорон небіжчиці, про яку було сказано, що вона самогубця, хай навіть наклала на себе руки з таких шляхетних міркувань; одне слово, дужому слузі Божому треба було, щоб я збрехав. Отож я до смішного раптово, без ніякого переходу, почав рачкувати назад, сказав, що цю справу до кінця не з'ясовано, міг статися й нещасний випадок, наприклад, небіжчиця переплутала флакони, швидше за все так воно й було, — і добився, що впертий декан, задоволений тим значенням, якого ми надавали участі його святої фірми в похороні, згодився відправити службу.

Похорон відбувся на мюнхенському Лісовому кладовищі в присутності всіх друзів сім'ї Роде. Там були й Руді Швердтфегер, і Цінк, і Шпенглер, прийшов навіть Збройносен. Смуток був щирий, бо всі любили бідолашну Кларису, горду й ущипливу. Інес Інститоріс у глибокій жалобі, витягши трохи навскіс шийку, з граційною гідністю приймала співчуття замість матері, що не приїхала на кладовище. Я не міг не добачити в трагічному закінченні Кларисиної спроби влаштувати своє життя поганої прикмети для самої Інес та її долі. До речі, з розмови з Інес я дістав враження, що вона швидше заздрить Кларисі, ніж сумує за нею. Справи її чоловіка йшли дедалі гірше через знецінення вартостей, якого хотіли певні кола і яке вони викликали. Захисна стінка розкошів, за якою вона ховалася від життя, могла ось-ось завалитися, вже виникали побоювання, чи вони зможуть надалі утримувати розкішне помешкання коло Англійського саду. Щодо Руді Швердтфегера, то він, хоч і віддав останню шану своїй добрій приятельці Кларисі, якомога швидше залишив кладовище після того, як висловив сестрі небіжки співчуття, дуже формальне й дуже коротке, на що я звернув Адріанову увагу.

Інес, мабуть, тоді вперше побачила свого коханця після того, як він порвав із нею стосунки, — боюся, що порвав досить брутально, бо зробити це «приємним чином» навряд чи було можливо: надто вперто й розпачливо Інес чіплялася за них. Там, біля сестриної могили, де вона стояла поряд зі своїм тендітним чоловіком, видно було, що вона покинута і, мабуть, страшенно нещасна. Але її, щоб розрадити й підтримати, оточив невеликий гурт жінок, що прийшли на похорон не стільки щоб віддати шану Кларисі, скільки задля неї самої. В цій невеличкій, проте міцно злютованій групі, товаристві, спілці, дружньому гуртку чи як його ще назвати, була екзотична Наталія Кнетеріх, найближча приятелька Інес, але була й розлучена з чоловіком румунсько-трансільванська письменниця, авторка кількох комедій і господиня богемного салону у Швабінзі, а також артистка двірського театру Роза Цвічер, що часто грала дуже нервово й сильно, і ще дві чи три жінки, характеризувати яких я вважаю зайвим, тим більше, що не зовсім певний у діяльній приналежності кожної з них до тієї спілки.

Цементом, який єднав її,— читач уже підготовлений до цієї звістки, — був морфій, надзвичайно сильний з'єднувальний засіб, бо ці дами не тільки робили одна одній моторошні товариські послуги, допомагаючи діставати ліки, які давали їм щастя й вели до загибелі, але й морально їх гуртувала сумна, проте ніжна й навіть взаємно-шаноблива солідарність, як завжди буває між рабами тієї самої пристрасті і слабкості, а в цьому випадку грішниць до того ж іще й гуртувала певна філософія чи норма