Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

Вілла перевела погляд на холодне горнятко кави, що стояло на столі, і простягнула до нього руку. Пальці здригнулися, й вона ледь утримала горнятко в руці, злегка скуштувавши каву - відчувала її гіркоту, ніби пробуючи на смак гіркоту власного збентеження. Перед очима все ще поставала розмита картина музею в Філоматі. Вона знала, що йшла туди, відчувала гостру потребу знайти щось, зробити важливий крок. Але як вона опинилася тут?

Глухе відчуття тривоги підіймалося в грудях, коли двері її кабінету раптово скрипнули. Вона швидко повернулась - перед нею стояв начальник, прямий і холодний, з невидимим каменем байдужості на обличчі. Після короткого погляду на неї, він видав усе, що мав сказати, рівним і байдужим тоном, наче це було щось незначне:

- Капітан Мур, вашу справу передали іншому. Вам більше не потрібно турбуватися про це.

Вілла стиснула зуби. Пальці на чашці біло побіліли. Її очі, за мить назад відчужені, тепер спалахнули гострою підозрою. Вона схопилася з місця.

- Передали? Кому? - Її голос зірвався, і вона сама відчула в ньому ледь помітне тремтіння. Вона майже кинулася вперед, чекаючи на пояснення, вимагаючи відповіді, але начальник лише опустив очі, поглянувши на папери в її руках.

- Це більше не ваша справа, - кинув він, коротко й сухо, й перш ніж вона встигла ще щось запитати, швидко пішов, залишивши її саму наодинці з власними сумнівами.

Вона довго не могла рушити з місця, її голова була опущена, а очі були спрямовані в стіл, але мозок кипів. Тривога та гнів розпалювалися в ній. Вілла гарячково ввела запит у базі даних, сподіваючись знайти хоча б крихту інформації про справу. Але все було пусте, як після великого прибирання - жодного документа, жодного звіту, жодного згадування про музей.

Від цього мовчазного безпліддя на моніторі в ній запалювалося ще більше обурення. Вона склала руки на стіл, намагаючись заспокоїтись, але серце калатало від невиправданого відчуття порожнечі. Вона вирівняла плечі, приглушила обурення і вирішила, що це ще не кінець. Час був на її боці, і Вілла, озирнувшись, вичекала момент, коли відділок спорожніє.

Пізно ввечорі, коли кабінети занурилися в темряву, а коридори відгукувалися її крокам порожнім лунким відлунням, Вілла прослизнула до кабінету начальника. Тремтячи від адреналіну, обережно витягнула кілька папок із шухляди і застогнала: їхній вміст майже повністю зник, сторінки були або вилучені, або стерті. Вона затамувала подих і перечитала рештки напису, що червоним маркером повідомляв: “Справу закрито”.

Її серце стиснулося, і вона міцно зціпила кулаки, не відчуваючи як нігті впиваються в долоні. Вілла повернулася до свого кабінету. Завтра вона почне нове розслідування. Цього разу - у тіні, де ніхто не зможе перешкодити їй знайти правду.