Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Так дивно, ти - тепла.

- Це ти радісний, бо ще не усвідомив, що тобі доведеться ділитися зі мною стейком.

Джеймс закашлявся, намагаючись стримати сміх, але це було того варте. Елінор, нарешті відсторонившись, кинула на нього погляд, у якому тепер читалася щира, невимушена посмішка. Вона стисла подарунок у руці, а потім, примруживши очі, придала обличчю задумливий вигляд.

- Стривай-но, ми досі не з’ясували одну річ, - сказала вона, нахиливши голову трохи набік.

Джеймс підняв брову, готуючись до несподіванки.

- Яку ж?

Елінор хитро усміхнулася:

- Чи змінилася твоя думка щодо Бредбері?

Джеймс замислився, його погляд на мить втупився у простір. Потім несподівано куточки його губ піднялися в легкій усмішці.

- Якщо чесно, у мене не було часу переглянути весь твій список, - почав він, трохи насмішкувато, - але думаю, що можу відповісти. Там, у Вежі, я багато думав про всяке. І знаєш, здається, “Перетворення” Кафки тепер моя нова улюблена книжка.

Елінор, яку, здавалося, було складно чимось здивувати, раптом здійняла брови.

- Справді? - Її голос був сповнений скепсису, хоча в очах блиснула цікавість.

Джеймс кивнув, ставши раптом серйозним.

- Так. Він, як ніхто інший, розумів, що відчуває людина, коли змінюється. Проти волі чи ні. І там, на горі, коли я вирішив, що виживу, чого б мені це не коштувало… - він зробив паузу, глибоко вдихнувши, - я зрозумів: саме хімера врятувала мене.

Елінор кивнула повільно, наче обмірковуючи його слова. В її погляді з’явилася тінь співчуття й розуміння.

- Кафка написав “Перетворення” за рік до мого народження, - сказала вона м’яко. - Я ніколи про це не замислювалася. І зараз думаю, що дарма.

Горло Джеймса запалало з новою силою, і він спробував зосередитися, але думки плуталися, наче в заплутаному клубку. Хімера, що завжди була частиною його, тепер мовчала, прихована за шаром виснаження, і це наповнювало його страхом. Її тиша була тривожною, неначе затишшя перед бурею.

- Тобі потрібно відпочити, - повторила Елінор, розтлумавши його поведінку по своєму, але в її голосі було щось більше, ніж просто тривога.

- Елінор, стривай…

Він схопив тонкі пальці і легенько стис їх, ледве відчуваючи тепло шкіри. Її здивований погляд зустрів його.

- Коли я лежав на тому столі… хімера намагалася вирватися, але не змогла, - почав він, і його голос тріщав, як сухі гілки під вагою. - Вона була безсила. Але зараз… - він зробив глибокий вдих, щоб зібратися з силами, - зараз вона б'ється. І я думаю, що ще не перетворився тільки тому, що в мені залишилося крові менше, ніж у пробірці.

Елінор відкрила було рот, але він продовжив, швидше, ніж вона встигла вставити слово:

- Вона розгнівана. Хоче вирватися. І я боюся, що це станеться, щойно вона набереться сил. Треба сказати Хейзу…

Його пальці ледь помітно тремтіли, але він не відпускав її руки.

- Я не можу дозволити, щоб вона дісталася до тебе. Тепер, коли ти людина… - його голос затих, але кожне слово било з більшою силою, - мені потрібно бути ще обережнішим. Я не дам їй шансу завдати тобі болю.

Елінор стиснула губи, і Джеймс помітив, як напружився її погляд. Вона зрозуміла. Може, навіть більше, ніж йому хотілося б.

- Я нікуди не дінуся, - прошепотіла вона, її голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. - Хоч би що ти сказав. Я не буду ховатися від тебе. Не тепер.

Джеймс відвів погляд, уникаючи її очей. Він знав, що це неправда. Бачив, якою слабкою вона виглядала. Її тіло не реагувало на лікування, їжа ставала для неї отрутою. Його голова пульсувала від цих думок, але він не міг дозволити собі слабкість.

- Ти не повинна думати про це, - прошепотів він, заплющивши очі. Перед ними танцювали чорні мушки, але він продовжував. - Ми щось вигадаємо.

Горло боліло ще сильніше, але він не міг зупинитися. Відчуваючи, що це останній шанс, він торкнувся її руки.

- Ми знайдемо спосіб, - пообіцяв він, але невпевненість у власних словах, знову викликала в нього глибокий страх.

Елінор всміхнулася, хоча на її обличчі залишалася тінь смутку.

- Я не знаю, скільки часу в мене залишилося. Але поки я тут, я буду боротися. За тебе. За нас.

Її слова впали, як промінь світла в темряву. Джеймс втягнув повітря, наче від цих слів залежало його життя. Він подивився їй у вічі, побачивши там більше сили, ніж сподівався.

- Так, разом, - відповів він, і в його голосі вже не було болю, тільки рішучість.

~~~

Вілла Мур розплющила очі, відчувши, як її свідомість повільно повертається до тями. Вона сиділа за своїм столом, у знайомому їй кабінеті в Корваллісі, але все довкола здавалося їй дивним, нереальним. Злегка похитнувшись, вона мимоволі притримала край столу, вдивляючись у порожню стіну перед собою. У голові ще лунав приглушений гул, як від удару - вона майже чула, як її пам'ять намагалася зібратись докупи, проте кожен спогад вислизав, розпадаючись на уламки.