Julia Shperova - Тифон, Julia Shperova

- Що це?

Дівчина на мить засмутилася і насупилася, ніби сама згадка про голку в її руці завдавала їй незручності.

- Вітамінний коктейль за авторством Френсіса. Не те, щоб він особливо допомагав.

- В якому сенсі?

- Мій організм майже нічого не засвоює. Судячи з аналізів крові. Здуріти можна, в мене тепер є кров…Але це не важливо. Принаймні зараз.

Джеймс сфокусував свій зір на дівчині, здається, тільки зараз він побачив її по-справжньому. Вона була блідою версією колишньої себе. З тінями під очима, тьмяним волоссям; шкіра так щільно прилягала до обличчя, що йому здавалося, він міг побачити кістки.

- Наскільки все погано?

- Настільки, наскільки і виглядає.

- Ми щось вигадаємо. Я обіцяю, Елінор.

- Домовилися. Та перш за все, тобі доведеться відпочити. Ти теж виглядаєш не найліпшим чином.

- Стривай, - він схопив її пальці. Вони більше не були на дотик як з мармуру. Від того здавалися йому ще більш дорогоцінними. Джеймс обережно стис їх у долоні, відчуваючи, як внутрішній холод пронизує його.

На обличчі Елінор застиг дивний вираз, наче вона водночас хотіла почути, що він скаже, і заборонити йому робити це. Горло боліло сильніше, він ледь міг контролювати голос.

- Якщо ти застрягла тут зі мною, то може допоможеш з однією річчю? - він вказав на комод. - Верхній ящик. Ліворуч…Це мав би бути твій подарунок на день народження. До речі… яке сьогодні число?

- Двадцять перше вересня, понеділок - без зволікань відповіла Елінор, завмерши з коробочкою в руці.

- Оскільки Ачерімо обірвало твоє старе життя і розпочало нове, я гадаю, що навіть трохи запізнився з подарунком. Відкрий.

Дівчина послухался. Джеймс бачив як пальці її торкнулися бархатистої коробочки і несміливо відчинили її. Він знав, на м’якій підкладці лежав медальйон. Овальне кільце обрамляли квіти.

- Це дуже гарно, Джеймсе. Але ти не повинен був…

- Стривай… - він відкашлявся. - Спершу я хотів, щоб в тебе було щось на згадку про мене. Щось, що можна носити при собі і коли захочеш пригадати мене - в тебе була б така можливість.

- Ти і так завжди зі мною. В моїх думках, - відізвалася дівчина. Пальці погладили поверхню медальйону. 

- Це ще не все. Потім, інша думка затмила собою все інше…Тобі подобається?

- Дуже, дякую тобі. Він чарівний. Здається, старовинний.

- Так і є. Мадам Д’Еспер допомогла мені з пошуками. Його виготовили в Марселі в рік твого народження.

Вираз обличчя Елінор змінився. Вона краще вдивилася в медальйон.

- Відкрий його.

Дівчина хвилювалася, тому відкрити медальйон вдалося лише з другої спроби. Вона застигла, щойно замочок піддався. На лівій половині було вигравіровано імена:

Енсел Дерн’є Арош

Елізабет Еван-Грін

На правій - інше ім’я:

Елінор Беатріс Грейс Еван-Грін Арош

28 Вересня 1912

Дівчина мовчки сіла поруч з Джеймсом, не в силах втримати сліз. Ошелешена власною реакцією, Елінор на деякий час затихла. Коли вона нарешті заговорила, зуміла вимовити тільки:

- Як? Як ви його знайшли?

- Це все Ліліт, чесно. Я майже нічого не зробив. Це страшна жінка, я тобі кажу, щойно я сказав що саме в мене на думці, як її було вже не зупинити. Якщо коротко, то нам просто пощастило. Якийсь знайомий її знайомого колекціонер якраз придбав залишки майна одного стариганя з Алжиру, в якого не було спадкоємців. Він знав про вас з братом, і зв’язався з Ліліт, ось і все. Тож я тут майже ні до чого…

Він не встиг закінчити фразу. Елінор склонилася до нього, стиснувши в руці дарунок, і як могла обережно поцілувала Джеймса.

- Ти знаєш, що я тебе люблю? - спитала вона пошепки.

- Тепер ти знаєш, як сильно я тебе люблю, - відлунив він її слова. - З днем народження.

- Дякую, що повернув мені моє життя. Після всього, що трапилося, мені здавалося, що воно нічого не варте. Але ти нагадав мені, хто я є і ким завжди була, хоча тепер, звісно, мій час значно скоротився. Але я не жалкую. Я мала майже сто років життя без тебе і тепер кожен день поруч з тобою цінніший за всі ті роки. 

- Жалкую, що тобі довелося так довго чекати.

- Воно було того варте, - гаряче запевнила Елінор і поцілувала Джеймса. Цілунок вийшов легким, з привкусом солі з її щік, але Джеймсові було все одно. Він на мить забув, що треба дихати, так хотів відчути доторк до цих губ. Ніжніших, ніж будь коли. Обережно він провів пучками по теплій щоці і погладив підборіддя.