Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

людина буває на небі від щастя, то саме оця пісня підносила мене туди не раз. Душа розширювалася, прибувала якась нова енергія і така приємна-приємна, наче в душу прилинуло сто доброзичливих родичів з прадавньої давнини і недавньої боротьби.

Так ось, як ти, друже, думаєш, де вивчив я ці пісні? — У Горо-доцькому районі Хмельницької области. І зовсім недавно — 1956 року. Не вмерла там Україна. Вона чекає на слушний час, аби підняти козацький прапор і гнівно кинуть москалям: “Геть з української землі, щоб вашого й духу тут не стало! А це було лишень п’ять років тому!”

— На моїй Донеччині в сільській місцевості пам’ятають і голодомори й Махна, і козаччину й петлюрівщину. Щоправда, молодь про це менше знає і в її серцях не така глибока любов до України.

— Послухай, друже Олексо, у час юридичної практики 1958 року мені у Теплику Вінницької области розповідали, як 1954 року похідна група ОУН, просуваючись із Західної України на Січеслав-щину, приклеїла на телеграфному слупові листівку із закликом боротися за самостійність України.

Коли б ти бачив, як вони мені це розповідали! Спочатку, йдучи до слупа, здалеку показували на високий товстий слуп. Привели мене до нього і так вдивлялися у те місце, де була листівка, що ціле їхнє єство бажало, щоб якимось дивом вона знову там з’явилася. Один високий чоловік середнього віку зупинився біля слупа, зняв якось побожно шапку, ніжно погладив місце, де була листівка, потім обвів пальцем її контури і каже: “Ось тут вона була”. І знову провів долонею, немов погладив його, попестив за те, що люб’язно надав свій гладенький рівний бік для такої коштовної речі, як оунівська самостійницька листівка. У студентські роки довелося мені проходити юридичну практику в одному селі неподалік того ж Теплика. З’ясовував чиюсь юридичну справу у сільраді. Час наближався до обіду, я зі своїм завданням упорався і вже збирався йти, коли на порозі з’явився голова колгоспу в супроводі голови сільради і ще трьох чоловік. Голова запропонував пообідати. Я не мав причини відмовлятися і прийняв запрошення. Хвилин за десять ми зайшли до хати, в якій господиня чекала на нас уже з накритим столом. Сіли, випили по чарці, загомоніли про колгосп, нестачу добрив, відсутність у сільмазі одягу та взуття, про те, що навіть кирзових чобіт для колгоспників не було. Я сказав, що коли б з України не забирали врожай і не відправляли на Кубу, в Африку та ще бозна-куди, то ми б мали все, і українці не були б голі й голодні. Мої слова спрацювали, наче спусковий гачок з карабіна: вони приводили все нові й нові аргументи на підтвердження вигоди для України бути незалежною державою. Випили ще по чарці, і тоді голова заспівав:

“Гей наливайте повнії чари…” Всі підхопили. Пісні лилися одна за одною: “Ой у лузі червона калина…”, “Я сьогодні щось дуже сумую…”, “За Україну з вогнем завзяття…”

Я цих пісень майже не знав і трохи було соромно, але радо підспівував, як умів.

Співали ще багато патріотичних пісень, яких я ніколи й не чув і які по суті були заборонені. Нарешті, помічник голови завів гімн “Ще не вмерла Україна…”

Голова зиркнув не мене. Той вдав, буцім не помітив мого запитального погляду, дуже радів, що знав слова і підхопив завзято. Господиня підійшла до столу ще щось поставити і мовила спокійно: “Трохи тихше співайте цю пісню!”

Ми притишили голоси і доспівали гімн до кінця уже як змовники. Це трохи протверезило нас. Обід закінчився. Вони відчули, що при чужій людині були відвертіші, ніж годилося б, і голова дещо ніяково глянув на мене. Я усміхнувся і заспокоїв їх. Голова наказав своєму їздовому відвезти мене бричкою додому у Теплик і щиро просив заїжджати до нього в гості за першої ж можливости. Я подякував за гостину, сів у бричку і всю дорогу радів і дивувався, як сільська і колгоспна влада отак по-самостійницьки мислить?! Та це ж просто диво! Справді, ще не вмерла Україна і явно не вмре.

— Пане Олексо, це було зовсім недавно. За цей час ті люди не вмерли і не змінилися, отже, є не тільки Україна, є український самостійницький дух! Це сьогоднішня дійсність! Тому ми тут в мордовському концтаборі не диваки і “отщепенцы”, а речники отого духу.

— Левку, коли ти вперше відчув таку любов до України?

— Важко вказати час. Десь ще підлітком, коли батько за нашим садом показали рукою на великий житній лан і звернули мою увагу: “Дивись, синку, як красиво переливається жито — наче море”. А воно котило й котило хвилі від нас аж до самого шляху (Черніго-во-Стародубського). Моє серце поступово наповнювалося цією любов’ю. І якщо десь тоді у нього були кинуті ті зерна, то подільські пісні 1957–1958 років були тим благодатним дощем, що скропили зерна і сприяли їхньому доброму росту, — по паузі я поцікавився:

— Олексо, а ти вчителем працював?

— Директором школи. Робота з учителями ставила багато суспільних і національних питань, і я вирішив здобути філософську освіту і вчився заочно на філософському факультеті МДУ у ті ж роки, що ти на стаціонарі. Національна свідомість також приходила поступово.

Він запитав мене:

— Скільки ти заробляв адвокатом? Твоя дружина працювала?

— У Львівській області я жив у Радехові і Глинянах. У Радехові дружина не мала праці, а у Глинянах працювала інженером на плодорозсаднику. Вирощувала саджанці горіхів та інших плодових дерев і кущів. Я в Глинянах працював адвокатом. Адвокатський мінімум становив 50 рублів. Його адвокат отримує від обласної колегії адвокатів у ті місяці, коли немає клієнтів. У мене клієнти були, і я заробляв більше. Коли мене заарештували, чекісти хотіли, щоб дружина відмовилася від мене. Вона не відмовилася і тоді її вигнали з роботи за скороченням штату. Тепер її ніде не приймають на роботу. Жінка морально дуже переживає. Ти знаєш, яка в нас моральна атмосфера: всі мають працювати десь на заводі, фабриці, на підприємстві, одне слово на якомусь державному об’єкті. Якщо людина в такому місці не працює, то вона якась не така, як всі, ну дивакувата чи що. Дружина вміє шити. З часом почала собі підробляти шиттям. Це давало якусь копійку, але не рятувало від морального тиску. На побаченні я намагався її розрадити, навіюючи думку, що робота вдома — це також робота, і що корисним для суспільства можна бути допомога іншим людям, а не