Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через місяць-два після мого арешту голова райвиконкому хотів її переселити в однокімнатну квартиру, а нашу двокімнатну забрати для когось із своїх людей. Її почали викликати в райвиконком на засідання і пропонували переселитися. Вона відмовлялася. Вони натискали і одного разу сказали, що пришлють судового виконавця і викинуть її з квартири. Спалахнула і при людях заявила голові райвиконкому: “Як тільки винесуть першу мою річ з квартири, я піду і повішуся перед вашою хатою на перекладині вашої брами!”
Вона не дуже балакуча жінка, але це справді могла б зробити. Він відчув, що жінка таке може зробити, і відстав. Більше не зазіхав на квартиру.
На цьому наша перша зустріч і спогади обірвалися калатанням гучного балона. Попрощалися й розійшлися. Відтак ми подружилися.
Згодом я дізнався, що Тихий знає польську мову, має якусь польську книжечку, з якої непрямо можна здобути деякі знання про виготовлення листівок і коли у зоні зануртувала ідея про серйозну акцію протесту і страйк і, відповідно, необхідність виготовити партію листівок, то він розповів два рецепти, і ми почали були підшуковувати матеріяли. Між іншим, у центрі підготовки можливої акції протесту був Трохим Шинкарук. Схема акції була така: Шинкарук з людьми, яких він сам собі знайде, бере на себе вбивство нелюда-старшини Шведова, ми з Тихим беремо на себе виготовлення листівок. Інша група мала забезпечити поширення листівок і в Сосновці, і в Москві. Ще інша група пише проект-звернення до ЦК КПРС та совітського уряду для вручення його комісії, яку мали викликати з Москви. Не пригадую, що остудило головних натхненників цієї акції, але ми з Тихим припинили підготовку тільки тоді, коли акцію відклали.
У перший період нашого знайомства ні він, ні я не здогадувалися, що то був початок справжнього козацького побратимства, яке вестиме нас спільним шляхом через численні випробування і закінчиться тим, що через десятки років на виконкомі УГС ми ухвалимо рішення про перевезення тіл Тихого, Литвина і Стуса в Україну, і його труну я нестиму від Софіївського майдану столиці до місця вічного упокоєння поряд із Литвином і Стусом на Байковому цвинтарі.
“Зніміть Косигіна, бо голодуватиму до самої смерти”
З лікарні, що в селі Барашеве, повернувся в зону Богдан Герей. Він зумів таємно провезти великий скорописний документ на двох аркушах від Анатолія Лупиноса. Мені іще Ярослав Кобилецький, коли ми працювали в котельні, розповідав історію Лупиноса.
1959 року почало зростати незадоволення в’язнів сьомого концтабору, бо в табірному магазині перестали продавати харчі. Загальна їжа складалася з сухих овочів: картопля, буряки, морква, цибуля — все сухе. Одні й ті ж крупи взимку і влітку: ячні, грис (подрібнені ячні крупи), пшоно і овес. Раз на тиждень — суп вермішельний і вермішель, суп гороховий і ріденьке горохове пюре. До такої одноманітної безбілкової, знежиреної і безвітамінної їжі в’язні додавали з магазину маргарин, олію, мармелад, карамель та хліб чорний чи білий і якось трималися. Коли обрізали магазинний “додаток”, в’язні скоро відчули погіршення здоров’я — перспектива перенесення в Мордовію голодоморів сибірських концтаборів забовваніла реальною і близькою дійсністю. І в’язні вирішили вчинити заколот: створили ініціятивну групу, понаписували заяви в Москву і не вийшли до праці.
Із заявами влада знає що робити — на них можна дати формальну відписку, а коли не відправили вагон з меблями один день, другий день, третій, тоді доводиться щось робити.
Приїхала комісія. Кажуть, був один із заступників міністра внутрішніх справ Союзу із Москви, інший — з Саранська. Зібрали в’язнів у кінозалі-їдальні і запропонували викласти їм свої вимоги. Лупиніс, який нещодавно опинився в зоні і ще не встиг оглянутися й зорієнтуватися, вискочив наперед і почав криком звинувачувати адміністрацію табору і всю владу у звірствах. За ним виступило кілька бувалих зеків і спокійно й обґрунтовано пункт за пунктом виклали претензії в’язнів. Чекісти знали, що в’язні справу почали без участи Лупиноса, він підключився пізніше, але за те, що вискочив наперед зі звинуваченнями, вони зарахували його до організаторів і зробили подвійний хід: організаторів і Лупиноса засудили до трьох років Володимирської в’язниці. Тим часом значно пом’якшили режим.
— Ти, Левку, застав кінець того м’якого періоду і початок нового закручування гайок, — зауважував Ярослав Кобилецький. — Менти не можуть нас не притискати, бо без цього вони не можуть пояснити своїм солдаткам і жінкам, чим наше життя, гірше від їхнього.
У тюрмі Лупиніс оголосив голодовку протесту. І його годували примусово. Примусове харчування — це таке, щоб не помер. Знаєш, як його роблять?
— Ні, не знаю, — кажу.
— Ну то я розповім. Людину, яка голодує, переселяють в окрему камеру від тих, хто їдять. Відселення робили переважно після трьох днів голодування, але загалом начальство орієнтувалося на зміст заяви та характер в’язня і відокремити могли раніше.
Одне слово, до камери, де сидить голодний, як я зрозумів зі слів Ярослава Кобилецького, на початку менти регулярно заносять їжу і ставлять на тумбочку. Вранці, в обході в’язниці — прийнятті новою зміною варти — бере участь і медична сестра чи чергова лікарка тюрми. Вона має обов’язок схиляти в’язня припинити голодовку. На якийсь день голодування — як правило, на п’ятий, сьомий, врешті десятий — до камери заходить лікарка з двома ментами. Менти садять в’язня на стільця чи в крісло, завертають руки назад і притискають до спинки сидіння так, щоб не зміг ворухнутися. У лікарки є такий інструмент, схожий на плоскогубці — з металевими губками: коли стискати ручки, то вони розходяться врізнобіч. Вона з силою вводить кінці плоскогубців у рот в’язня і стискає ручки. Утримати рот закритим практично неможливо, бо ручки цих плоскогубців порівняно довгі, і в лікарки достатньо сили, щоб відірвати в’язневі губи від того місця, де вони приростають до кісток. Коли їй вдається розкрити йому рота на 1–1,5 сантиметра, простромлює між зубів шланга і заганяє його аж до шлунка людини. Потім у верхній кінець шланга встромляє великого шприца з півлітровою колбою. Колба скляна, тож в’язень бачить сиву (мало б бути біле молоко) бурду, яку вона і заправляє йому в шлунок. Смаку бурди — на щастя чи на біду — в’язень, звісно, не відчуває.
Коли починають годувати примусово, то, зазвичай, їжі до камери вже не заносять.
Процедура не з приємних.
— Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
