Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Розділ 150: Остання дорога

Це не була подорож у далекі країни. Не було валіз, вокзалів чи карт. Це була подорож у тишу. У спогади. У себе.

Він прокинувся рано, як завжди. Світ ще дрімав, а повітря пахло весною — тією першою, що завжди приходить після довгої зими. Він вдягнув свій улюблений светр, накинув легку куртку і вийшов у сад.

Дерева були знайомими. Кожне — як старий друг. Він провів рукою по корі, зупинився біля яблуні, під якою колись читав онуці першу казку. А вона — сиділа біля нього, тепер вже доросла, з чашкою чаю й очима, наповненими спокоєм.

— Я пам’ятаю, — сказала вона тихо. — Усе, чого ти мене вчив.

Він усміхнувся. Вона тримала його руку — тепло, впевнено. І він знав: вона продовжить. У неї буде кого навчати. У неї буде що розповісти.

Цього дня вони багато мовчали. Але в тій тиші звучало все: дитинство, юність, батьківство, втрата, радість, онуки, історії, любов… усе, що наповнює життя сенсом.

Увечері він попросив лишити його самого. Сів у крісло, загорнувся в плед, узяв у руки зошит.

В останньому рядку написав:
“Я був щасливий. Бо любив. Бо вчився. Бо встиг.”

І заснув.

Наступного ранку вона знайшла його в тому ж кріслі. Спокійного. Усміхненого. А на столі — його зошит. І маленька гілочка з яблуні.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍