Love - Коли світ говорить шепотом, Love

Розділ 149: Голос, що звучить далі

Він сидів у кріслі, загорнутий у плед, з чашкою теплого чаю в руках. Вечір був спокійним, а дім наповнений тихими звуками — шелестом сторінок, потріскуванням вогню в каміні… і ще одним — найприємнішим — голосом.

Його внучка сиділа на дивані, а поруч — її маленький син, із широко розкритими очима та уявою, що вже пірнула у вигаданий світ.

— Жив-був хлопчик, — почала вона м’яко, — і в нього було дерево. Особливе. Воно пам’ятало всі його мрії…

Він слухав. Не лише словами — всім серцем. У кожній її інтонації чув себе. Чув її маму. Чув свою маму. Усі покоління, зшиті між собою тонкими нитками історій.

Маленький хлопчик сміявся, ставив питання, а вона відповідала, вигадуючи на ходу, як колись це робив він. У цих словах було тепло дому, безпека любові й сила уяви.

Казка завершилася, і дитина заснула, притулившись до мами.

Вона підняла погляд до нього й усміхнулась.

— Ти навчив мене цього, дідусю. Розповідати не просто історії — а передавати серце.

Він нічого не сказав. Тільки кивнув і подивився у вікно, де зорі вже сходили на нічне небо. Одну з них він уявив як свою маму. Іншу — як свою доньку. І ще одну — як себе. А тепер там засвітилось нове світло.

Життя тривало. І кожна історія — була ланкою в нескінченному ланцюгу любові.

---
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍