Джейн Остін - Емма

вголос, і мовчки вона поблажливо погоджувалася з його утішливим переконанням у необхідності щоденних відвідин Рендоллза, а то бідолашна місіс Вестон може образитися.

Вони приїхали. Місіс Вестон сиділа сама в передпокої; але не встигли їм розповісти, як почувається дитинча, не встиг містер Вудхаус вислухати подяку за приїзд, на яку він явно напрошувався, як на якусь мить через щілину у шторах стало видно дві фігури, що проходили повз вікно.

— Це Френк та міс Ферфакс, — сказала місіс Вестон. — Я щойно збиралася розповісти про ту несподівану приємність, яку він зробив нам своїм приїздом сьогодні вранці. Він пробуде тут до завтра, і ми переконали міс Ферфакс цей день провести з нами. Сподіваюся, що зараз вони зайдуть сюди.

Через півхвилини вони були вже в кімнаті. Емма була дуже рада з ним зустрітися, та відчувалася певна ніяковість — деякі бентежні спогади з кожного боку. Вони зустрілися радо і з посмішками, та через ніяковість розмова спочатку не в'язалася; всі повсідалися знову, проте чогось явно бракувало, і Емма почала сумніватися — чи не втратить її давно виплекане бажання побачити Френка Черчілля ще раз (до того ж, разом із Джейн) свій приємний присмак. Однак коли до товариства приєднався містер Вестон, а потім — принесли дитинча, приводу для пожвавлення вже не бракувало, як і не бракувало Френку Черчіллю нагоди і сміливості підсісти до Емми поближче і сказати:

— Я маю подякувати вам, міс Вудхаус, за згоду вибачити мені в одному з листів, що отримав од місіс Вестон. Сподіваюся, час не зменшив ваше бажання це зробити. Надіюсь, що ви не заберете назад свої слова.

— Звичайно ж, ні, — вигукнула Емма, зрадівши початку розмови. — Я дуже, дуже рада бачити вас і потиснути вам руку — і привітати вас особисто.

Він подякував їй від усієї душі, а потім із серйозним виглядом розповідав, який він вдячний і щасливий.

— Правда ж, вона виглядає добре? — спитав він, дивлячись на Джейн. — Краще ніж будь-коли, еге ж? Бачите — мій батько і місіс Вестон в ній душі не чують.

Та незабаром він повеселішав знову, а потім із усмішкою в погляді згадав про очікуване повернення Кемпбеллів і назвав ім'я Діксон. Емма почервоніла і заборонила вимовляти це ім'я в її присутності.

— Щоразу, коли я згадую про це, — зізналася Емма, — мене пече такий сором!

— Весь сором падає на мене, — відповів Френк, — це мені треба соромитися. Але невже ви дійсно не мали жодної підозри? Принаймні останнім часом. Я знаю, що спочатку ви ні про що не здогадувалися.

— Жодної, запевняю вас.

— Це видається надзвичайно дивним. Одного разу я майже зізнався — шкода, що тоді цього так і не зробив — було б краще. Я завжди робив негарні вчинки, але це були ще й аморальні негарні вчинки, які, звичайно ж, не робили мені честі. Тож було б набагато меншим гріхом, якби я розірвав пута таємничості й розповів вам усе.

— Не треба за цим жалкувати, — відповіла Емма.

— Я маю певну надію, — продовжив Френк, — умовити мого дядька зробити візит до Рендоллза; він хоче познайомитися з нею. Коли повернуться Кемпбелли, ми зустрінемося з ними в Лондоні і, сподіваюсь, пробудемо там, доки не зможемо забрати її до себе. Але ж зараз… зараз я від неї так далеко, і це так важко, міс Вудхаус! До сьогоднішнього ранку ми не бачилися жодного разу відтоді, як помирилися. Вам не жаль мене?

Емма висловила свій жаль так сердечно, що Френк, раптово віддаючись грайливому настрою, скрикнув:

— Ага! Між іншим… — а потім стишив голос і з виглядом удаваної скромності запитав: — А як почувається містер Найтлі? Сподіваюсь, добре? — і замовк. Емма зашарілась і розсміялась. — Я знаю, що ви читали мого листа, тож, мабуть, пам'ятаєте моє вам побажання? Дозвольте тепер і мені вас поздоровити. Запевняю вас, що почув цю новину з надзвичайним інтересом і задоволенням. Містер Найтлі — це така людина! Йому мої похвали явно не потрібні.

Емма була втішена, їй тільки й хотілося, щоб він продовжував у тому ж дусі, але наступної миті Френк уже був поглинутий своїми клопотами і своєю Джейн, і ось що він сказав:

— Ви коли-небудь бачили таку шкіру? Яка гладенька! Яка ніжна! І водночас не можна сказати, що це біла шкіра. Ніяка вона не біла. Це дуже оригінальний колір обличчя, та ще й при темних віях і темному волоссі — надзвичайно вишуканий колір. Він додає їй аристократизму. Це — колір справжньої краси.

— Я завжди була в захваті від її кольору обличчя, — відповіла насмішкувато Емма. — Пам'ятаю, ще зовсім недавно він здавався вам надто блідим, чи не так? Тоді, коли ми вперше заговорили про неї. Ви, мабуть, геть усе забули?

— Ой, ні! Не забув. Якою нахабною свинюкою я був! Як я посмів…

Але потім він так щиро розсміявся при згадці, що Емма не втрималась і сказала:

— А я підозрюю, що як би вам не було важко в той час, ви дуже тішилися з того, що водили нас за носа. Ну признайтеся! Це, напевне, давало вам розраду.

— Ні-ні, що ви! Як ви можете таке на мене думати! Я почувався найнещаснішим створінням на світі!

— Не таким уже й нещасним, аби не відчувати бажання розважатися. Те, що ви всіх нас вводили в оману, було для вас джерелом веселощів. Я більше за інших підозрюю це тому, що, по правді кажучи, сама знаходила б неабияку втіху в подібній ситуації. В цьому між нами існує певна схожість.

Він кивнув головою.

Трохи згодом вона проникливо додала:

— Якщо не в наших характерах, то в наших долях неодмінно є схожість; мінливість долі обох нас єднає з людьми набагато досконалішими, ніж ми.

— Авжеж, авжеж, — емоційно погодився він. — Але, мабуть, ні. Вас це не стосується, бо де та людина, що є досконалішою за вас? Це стосується скоріш мене, бо ж вона — самий ангел. Погляньте на неї. Та вона ж ангел у кожному своєму жесті. Погляньте, як граціозно вона повертає голову. Погляньте на її очі, особливо коли вона дивиться на мого батька. Вам буде, мабуть, приємно почути, — нагнувши голову і серйозним тоном, пошепки, — що мій дядько збирається віддати їй усі коштовності моєї тітки. Вони матимуть нову оправу. Я хочу, щоб кілька каменів використали у прикрасах для голови. Вони чудово пасуватимуть до її темного волосся, правда ж?

— Вони дійсно прекрасно пасуватимуть, — відповіла Емма; у її голосі чулася така доброзичливість, що Френк буквально вибухнув вдячністю:

— Я просто