Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

мірою виправдати дії останніх (уже той факт, що вони зрештою опинились у Києві, тоді як жоден український солдат не переступав російського кордону, говорить сам за себе). Важливо зовсім інше — лише максимально точний, об'єктивний аналіз політичних реалій здатен забезпечити найвищу науковість висновків з минулого досвіду.

Варто також урахувати, що згадані революційні армії долали великі труднощі й перешкоди з боку противників, перш ніж досягали визначених пунктів військового протиборства. Хоч би яким це здавалось, на перший погляд, парадоксальним, проте, створюючи перешкоди для відправки на Дон більшовизованих частин з фронту, Центральна Рада домоглася врешті-решт збільшення чисельності військ, які залишались у незначному віддаленні від Києва, і кінець-кінцем у вирішальний момент вони були використані саме для наступу на головну цитадель Ради[1075].

Переважну більшість червоногвардійських загонів, що прибули з Радянської Росії (близько 20 тис. бійців), було спрямовано на каледінський фронт. І лише третина з них брали участь у бойових діях проти сил Центральної Ради[1076]. Причому частина російських червоногвардійців була змушена ввійти у пряме збройне зіткнення з гайдамаками на Катеринославсько-Олександрівському напрямі, оскільки він виявився фактично флангом каледінського фронту і тут виявляли велику активність козачі частини, що прямували на Дон.

Усі ці факти добре відомі кожному історикові і дістають свою адекватну оцінку. Так, італійський дослідник Дж. Боффа, зокрема, вказує: «В перший час більшовики намагалися налагодити контакти і з Українською радою.

Разом з тим було б невірно вбачати в сепаратистських тенденціях 1917–1918 рр. лише простий прояв волі до самовизначення. Сказати, що націоналістичні течії, які відбивали в основному політичні прагнення буржуазної інтелігенції, являли собою течії меншості, також було б недостатнім: Ради в цих районах ще не мали підтримки більшості. Й ті, й інші вели політичну боротьбу за зміцнення своєї бази, причому результат цієї битви був ще не ясним. Складність скоріше полягала в тому, щоб установити, в якій мірі вимоги відокремлення дійсно слугували вираженням національних почуттів і в якій являли собою просте прикриття буржуазної реакції проти пролетарської революції в Росії. Центральна рада шукала союзу з козаками Каледіна, прекрасно знаючи, що в їхній особі вона має справу з непримиренними ревнителями «єдиної і неподільної» Російської імперії. Розрив з більшовицьким урядом відбувся саме за цими мотивами»[1077].

Думається, що це якраз той випадок, коли коментарі справді зайві.

Повертаючись же до фінальної стадії переговорного процесу між Петроградом і Києвом, слід зупинитися на тому, що питання про останні вищезгадані пропозиції РНК, про відповідь (ноту) Ради 29 і З0 грудня 1917 р. вносилось до порядку денного засідань більшовицького уряду. Після тривалих дебатів (у обговоренні брали участь 13 осіб, серед них — О. Шляпников, В. Менжинський, А. Луначарський, Й. Сталін, П. Прош'ян, П. Дибенко, О. Шліхтер та ін. В. Ленін виступав 7 разів) РНК ухвалив підготовлену її Головою постанову: «Рада Народних Комісарів уважає відповідь Ради настільки невиразною і ухильною, що вона межує зі знущанням. Основним джерелом незгоди з Радою була та обставина, яку Рада Народних Комісарів ясно вказала в своєму першому зверненні до Ради з пропозицією мирних переговорів. Саме в цьому зверненні було сказано, пряма чи посередня підтримка Радою каледінців є для нас безумовною підставою для воєнних дій проти Ради. Навколо Каледіна групуються контрреволюційні елементи з поміщиків і буржуазії, що зібралися з усіх кінців Росії. Проти Каледіна стоїть явно більшість селян і трудового козацтва навіть на Дону. Визнання Радянської влади більшістю населення Росії, й у першу чергу трудящих мас усіх націй, є очевидний для всіх факт. У самій Україні революційний рух українських трудящих класів за повний перехід влади до Рад набирає все більших розмірів й обіцяє перемогу над українською буржуазією в найближчому майбутньому.

Ухилення Ради від відповіді на питання про те, чи припиняє вона пряму й посередню підтримку каледінців, зриває розпочаті нами мирні переговори і покладає на Раду всю відповідальність за продовження громадянської війни, яку розпочали буржуазні класи різних націй і яка цілком безнадійна, бо величезна більшість робітників, селян і армії рішуче стоїть за соціалістичну радянську республіку.

А національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки, її право вимагати федеративних відносин Рада Народних Комісарів визнає повністю, і вони ніяких спорів не викликають»[1078].

Постанова РНК від З0 грудня 1917 р. стала віхою, яка позначила зміну в тактиці Рад наркому. Незгода Української Ради порвати з Каледіним розцінювалась як «безумовна підстава для воєнних дій проти Ради», констатувався факт провалу мирних переговорів і визнавався стан продовження громадянської війни.

Переведення акцентів з миролюбства на войовничість означало переростання конфлікту у нову якісну фазу, невідворотне наближення рішучої розв’язки. Однак часу на те в році, що спливав, уже не залишалось, а відтак фінал трагедії відкладався на новий, 1918 рік…

КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ

1917 рік добігав кінця ще в більших тривогах і невизначеності, ніж починався.

Війна, попри всі сподівання, так і не завершилася. Її згубна виснажливість досягла катастрофічних масштабів, поглиблюючи всезагальну кризу настільки, що, здавалось, того не могла витримати жодна економіка, жодна державна система, жоден народ.

Революція, яку багато хто чекав зі світлими надіями, породила в Україні такі гострі суперечності, переплела їх у такий тугий вузол, що перспектива розв’язки видавалась надто непевною, туманною, навіть примарною.

За цих обставин українська нація, що пережила небувалий злет, здійснила воістину гігантські кроки у власному відродженні, розвої, державотворенні, могутньо увірвалась у геополітичний простір, на кінець року перебувала на історичному революційному роздоріжжі. Ближчі тижні і навіть дні повинні були стати вирішальними, дійсно доленосними.

Особливої ваги набув суб’єктивний чинник. Звісно, революціонери — люди в більшості романтичні, схильні до ідеалізму. Вони, як правило, беззавітно вірять у правоту своїх поглядів, у правильність обраного шляху, не шкодуючи зусиль, прагнуть досягнення обраної мети. Безперечно, М. Грушевський, В. Винниченко, О. Шульгин, М. Порш, В. Голубочич, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, інші вожді Української революції були щиро переконані в тому, що національна ідея, національна справа подолають всі труднощі й перешкоди, врешті восторжествують.

Однак, не менша віра у власну правоту і в обов’язкове торжество ідеалів соціалістичної революції надихала й більшовиків, серед яких також було чимало тих, кому не бракувало таланту, знань, волі. І навряд чи що могло змусити М. Скрипника, В. Затонського, Є. Бош, Ю. Коцюбинського, Е. Квірінга, Г. Лапчинського, Ф. Сергеєва (Артема) змінити курс, який вони вимріювали все життя, і який уже ставав реалією. Вони буквально щоденно примножували свій вплив на маси, упевнено й послідовно домагалися встановлення радянської влади.

У