Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

рішучі кроки не здійснювались. Навпаки, Раднарком з ініціативи свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своїх засіданнях пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне вреіулювання конфлікту між Центральною Радою й РНК[1064].

Показово, що В. Ленін, обговоривши 8 грудня з В. Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, власноруч написав йому посвідчення, згідно з яким В. Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх пособників»[1065]. Наступного дня голова РНК запропонував представникові більшовиків України С. Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди прямував В.Антонов-Овсієнко для сприяння налагодженню ділових, товариських стосунків між комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партійними та господарськими працівниками[1066].

11 грудня у розмові по прямому проводу з М. Криленком В. Ленін дав указівку вжити «всіх заходів, аж до найреволюційніших, для найенергійнішого руху військ і притому у великій кількості» в район Харкова для відсічі каледінським заколотникам[1067].

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на Півдні. Суть його полягала в тому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і революціонізовані частини з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також військові формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, спрямувати на Харків, а звідти рушити на Ростов і Новочеркаськ[1068].

У перспективі планувалися військові дії і проти Києва — політичного центра України, та вони відкладалися на невизначений термін, необхідний для попереднього збору військових сил. Застраховуючись від непередбаченого повороту подій, В. Антонов-Овсієнко домовився з М. Криленком про те, щоб жодного руху військ з фронту в східному напрямі, тобто на Київ, не здійснювалось без згоди командуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні[1069].

Таким чином, про військові дії проти військ Центральної Ради ні з боку Раднаркому, ні тих сил, які групувалися навколо місцевих більшовиків, у грудні мови не було. Навіть більше: Раднарком намагався проводити переговори з Центральною Радою. Певні надії пов'язувалися, зокрема, з тим, що від Раднаркому їх було доручено вести В. Кареліну, І. Штейнбергу, П. Прош'яну — лівим есерам, що входили до уряду. Навіть після І Всеукраїнського з'їзду Рад, пообіцявши ВУЦВК повну підтримку і додержуючись цієї лінії, Рада Народних Комісарів одночасно продовжувала курс на ліквідацію конфлікту з Центральною Радою. На засіданні РНК 19 грудня були обговорені доповіді П. Прош'яна про його відвідини Києва і попередні переговори з Радою, Й. Сталіна — про становище в Україні, В. Кареліна — про переговори з делегатами від України, В. Менжинського — про фінансові питання. В результаті була ухвалена підготовлена В. І. Леніним резолюція:

«Вислухавши доповідь товариша Прош'яна, що мав як делегат від селянського з'їзду розмову з Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради, і взявши до уваги, що ці офіціальні представники Ради висловили принципіальну готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників; узявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування; що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана; висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі;

Рада Народних Комісарів, уважаючи в той же час за доцільне розпочати ділові переговори з Радою з метою усунення тих сутичок, які викликані були політикою Ради щодо загального фронту і контрреволюційного повстання Каледіна, постановляє: запропонувати Раді переговори про угоду на вказаних началах і намітити, як один з пунктів, де було б, мабуть, найзручніше вести переговори, міста Смоленськ або Вітебськ»[1070].

Повний текст наведеного документа свідчить, що Раднарком понад усе непокоїло, як позбутись ворожості з боку Центральної Ради, домогтися від неї хоча б невеликої прихильності у боротьбі РНК проти Каледіна.

Звісно, радянський уряд Росії не міг не враховувати і того факту, що Центральна Рада перебувала у стані найгострішого конфлікту з Народним Секретаріатом, і тому доручив Й. Сталіну провести з Всеукраїнським ЦВК відповідні консультації, що й було зроблено. Вже в ніч з 20 на 21 грудня народний комісар у справах національностей зробив доповідь про переговори[1071].

Тим часом різні верстви політично активного населення України дедалі виразніше й твердіше заявляли про свою готовність до крайніх заходів у боротьбі проти Центральної Ради. Досить яскраво це засвідчили повідомлення делегатів з фронтів на об'єднаному засіданні ВЦВК, Петроградської Ради і загальноармійського з'їзду 19 грудня 1917 р.: «Три армії на Південно-Західному фронті заявили, що накази Петлюри вони не визнають і підпорядковуються тільки Раді Народних Комісарів і тов. Криленку»; а представник VIII-ої армії Румунського фронту зазначив: «Солдатські маси дедалі більше проймаються усвідомленням контрреволюційного характеру буржуазно-українських замірів»[1072].

Такі настрої виявлялись дедалі виразніше. Аналізуючи їх, «Правда» 28 грудня 1917 р. в спеціальній статті зазначала: «Незважаючи на всі намагання, Центральній Раді не вдається посіяти розбрату між українськими і російськими робітниками… Серед солдатів-українців визріває невдоволення Центральною радою і Генеральним секретаріатом, контрреволюційна політика яких стає очевидною для трудящих мас»[1073].

Звичайно, настрої мас виливалися й у конкретні дії, реалізовувались в інтенсифікацію процесу повсюдного встановлення влади рад. У цьому процесі брали участь і сили, які ВУЦВК, Народний Секретаріат, Верховний головнокомандуючий по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії спрямовували в ті чи інші місця. Масштаби такої участі визначалися низкою факторів, зокрема тими обмеженими можливостями, які були у радянського центру в Харкові. Це загони Червоних козаків, червоногвардійців, революційні робітники, солдати, матроси, що прибували з фронтів та з радянської Росії. Загалом з боку радянського уряду України взимку 1918 р. у бойових діях брали участь понад 150 тис. чоловік: близько 120 тис. червоногвардійців, 6–7 тис. солдатів, об'єднаних у перші революційні армії (незважаючи на гучні назви, насправді це були досить нечисленні військові з'єднання, якими командували Р. Берзін і С. Кудинський), а також 32 тис. революційних солдатів з Радянської Росії (серед них, до речі, також було чимало українців)[1074]. Прагнення відмежуватись від тих авторів, які свідомо перевищують масштаби участі російських військ у громадянській війні в Україні, продиктовано зовсім не намаганням хоч якоюсь