Елізабет Костова - Історик

а гідність. Його великі чорні очі розглядали кожного з нас по черзі, а потім зупинилися на Ранові, який залишався позаду і спостерігав за тим, що відбувається. Ранов підійшов і теж потис йому руку — так поблажливо, що мені з кожною хвилиною дедалі менше подобався наш гід. Я всім своїм серцем бажав, щоб він пішов і ми змогли поговорити із професором Стойчевим наодинці. Як узагалі можна вести відверту розмову, думав я, та щось дізнатися від професора, коли Ранов кружляє навколо нас, як муха.

Професор Стойчев повільно повернувся й запросив нас у кімнату. Ця кімната, як виявилося, була не єдиною на другому поверсі. Я так і не зміг за два візити в цей будинок зрозуміти, де сплять господарі. Наскільки я міг бачити, на верхньому поверсі була лише одна вузька вітальня, у яку ми ввійшли, і кілька менших кімнат, у які можна було зайти з неї. Двері в інші кімнати були відчинені, сонячне світло проходило в них крізь зелень дерев за вікнами, сонячні промені зігрівали шеренги нескінченної безлічі книг, які стояли на полицях уздовж стін і лежали на підлозі в дерев’яних коробках або складені купками на столах. Були тут також полиці лише з документами різного виду й форми, здебільшого старовинними. Ні, ця кімната не була схожа на кабінет Россі, скоріше вона нагадувала лабораторію, верхній поверх розуму колекціонера. Усюди, куди не глянь, сонячне світло торкалося давнього пергаменту, старої шкіри, мистецького плетива, золотого нальоту, загнутих країв сторінок, шишкуватих обкладинок, червоних, коричневих, бежевих чудових книг, згортків і манускриптів у робочому безладді. Пилу не було, нічого не було розкидано, але книги, манускрипти були всюди в кімнатах Стойчева. У мене склалося таке враження, ніби я оточений ними навіть не як у музеї — там ці дорогоцінні предмети були б акуратно розкладені.

На стіні у вітальні висіла старовинна карта, надрукована, на мій подив, на шкірі. Я не втримався й підійшов до неї. Стойчев посміхнувся:

— Вам подобається? — запитав він. — Це Візантійська імперія приблизно 1150 року.

Тоді професор уперше заговорив — він говорив тихо й правильно будував фрази англійською.

— Коли Болгарія була все ще її частиною, — задумливо сказала Хелен.

Стойчев подивився на неї, він був явно задоволений.

— Саме так. Гадаю, цю карту виготовлено у Венеції або Генуї, а потім привезено в Константинополь, можливо, як подарунок імператорові або комусь із його наближених. Цю копію зробив для мене один мій друг.

Хелен посміхнулася, задумливо потираючи підборіддя. Потім вона ледве не підморгнула йому:

— Напевно, імператорові Мануелю І Комніну?

Я був уражений, Стойчев теж здивований. Хелен розсміялася.

— Візантія була моїм хобі, — пояснила вона.

Старий історик посміхнувся, а потім схилився перед нею з несподіваною шляхетністю і запросив нас сідати до столу в центрі вітальні. Ми всі сіли. Зі свого місця мені було видно сад на задньому дворі, що схилом ішов до лісу, фруктові дерева — на деяких уже стигли маленькі зелені плоди. Вікна були відчинені, й до нас долітало гудіння бджіл і шелест листя. Я уявив, як, мабуть, приємно було Стойчеву, нехай навіть у вигнанні, сидіти серед цих манускриптів, читати або писати й водночас слухати ці звуки, які не могла заглушити жодна жорстока держава, від яких жоден чиновник не міг його ізолювати. Не могло бути вдалішого ув’язнення, а можливо, його заслання було більш добровільним, ніж нас запевнили.

Стойчев якийсь час нічого не говорив, уважно розглядаючи нас. Мені було цікаво, що він думає про нашу появу тут, чи збирався він довідатися, хто ми такі. За кілька хвилин, не дочекавшись, поки він заговорить, я почав перший.

— Професоре Стойчев, — сказав я, — прошу вибачення за вторгнення у вашу самітність. Ми дуже вдячні вам і вашій племінниці, що дозволили зустрітися з вами.

Він подивився на свої руки на столі, вони були тонкі й укриті пігментними плямами від старості, а потім підвів очі й подивився на мене. Його очі, як я вже говорив, були дуже темними, це були юнацькі очі на смаглявому, чисто виголеному обличчі. Вуха були надзвичайно великими й стирчали по обидва боки над підстриженим коротким волоссям. Вони відбивали світло з вікна, і тому здавалися прозорими, рожевими, як вушка у кролика. У цих очах разом із ніжністю й занепокоєнням було також щось тваринне. Зуби в нього були жовті й криві, один передній був покритий золотом. Але всі зуби були на місці, і коли він посміхався, обличчя його робилося надзвичайним, ніби дика тварина раптом набувала людського вигляду. Це було чудове обличчя, яке в молодості, мабуть, випромінювало надзвичайне сяйво, палкий ентузіазм, — напевне, перед таким обличчям було неможливо встояти.

Стойчев посміхнувся так, що ми з Хелен посміхнулися у відповідь. В Ірини теж з’явилися ямочки на щоках. Вона дивилась на якусь ікону на стільці, я подумав, що це був святий Георгій, який простромлює своїм списом дракона.

— Я дуже радий, що ви прийшли навідати мене, — сказав Стойчев. — У нас не так багато відвідувачів, а особливо тих, хто говорить англійською. Я дуже радий, що мені випала нагода попрактикувати з вами в англійській — вона в мене вже не така гарна, як раніше, на жаль.

— Ваша англійська дуже гарна, — сказав я. — Вибачте за питання, а де ви вчили її?

— О, звичайно, я вам відповім, — відповів професор Стойчев. — Коли я був молодий, у мене була щаслива нагода вчитися за кордоном деякий час, у Лондоні. Чим я можу вам допомогти, чи ви тільки хочете подивитися мою бібліотеку? — він сказав так просто, що це заскочило мене зненацька.

— І те, й інше, — сказав я. — Нам би дуже хотілося подивитися на неї, а також поставити вам кілька питань з вашої спеціальності, — я зупинився, добираючи слова. — Ми з міс Россі дуже цікавимось історією вашої країни у добу середньовіччя, хоча я знаю дуже мало про неї, ніж мав би, ми працюємо над… м-м… — я почав запинатися, оскільки, незважаючи на лекцію Хелен у літаку, я практично нічого не знав про Болгарію або знав так мало, що міг би здатися смішним перед цією ерудованою людиною — хоронителем історії їхньої країни. До того ж те, що ми хотіли обговорювати, було дуже особистим і до жаху неймовірним, і це була не та тема, яку я хотів обговорювати в присутності Ранова, що презирливо посміхався.

— Отже, вас цікавить середньовічна Болгарія? — повторив Стойчев, подивившись на Ранова.

— Так, — сказала Хелен (вона мене рятувала!), — нас цікавлять монастирі середньовічної Болгарії. Ми вивчали цю