Елізабет Костова - Історик

Повернутися разом із Хелен буде, без сумніву, великою розрадою. Я мав намір, коли цей жах якось закінчиться, освідчитись їй. Але спочатку мені треба буде заощадити деяку суму, якщо вийде, і повезти її до Бостона познайомитися з батьками. Так, я повернуся, тримаючи її руку в моїй, але поруч не буде її батька, у якого я зможу просити руки своєї нареченої. Я дивився, здригаючись від жаху, як Хелен відчиняє ворота.

Будинок Стойчева потопав у надзвичайній зелені, у наполовину фруктовому саду. Фундамент будинку зведено з сіро-коричневого каменю, скріпленого білим розчином. Пізніше я довідався, що цей камінь називається гранітом — з нього робили основу всіх старовинних болгарських будинків. Над фундаментом ішла цегляна стіна: цегла була ніжних, блідих червоно-золотих кольорів, ніби вона кілька поколінь усотувала в себе сонячне світло. Дах був покритий червоною керамічною черепицею. Стіни й дах потроху руйнувалися. Було таке відчуття, що весь будинок спочатку повільно виріс із землі, а тепер повільно повертався назад, а дерева, що росли над ним, тільки приховували цей процес. До першого поверху з одного боку ліворуч було прибудовано крило, а з правого боку тяглися ґрати, по яких угорі плівся дикий виноград, а внизу рясніли кущі білих троянд. Під ґратами стояли дерев’яний стіл і чотири грубих стільці, я уявив, як тінь від листя винограду, мабуть, густішає з наближенням літа. Під найрозкішнішою яблунею стояли два самотніх вулики, а поруч із ними на сонці розкинувся маленький город, де хтось уже посадив рядочками напівпрозору зелень. Я чув запах трав, лаванди, свіжої трави й смаженої цибулі. Хтось дуже дбав про це старе місце, я майже очікував побачити Стойчева в чернечому одіянні, навколішках, із лопатою в руках.

Раптом усередині почувся голос, хтось співав за відчиненим вікном на першому поверсі. Це був не баритон пустельника, а милий і приємний жіночий голос, енергійна мелодія зацікавила навіть Ранова, він рушив повз мене зі своєю сигаретою.

— Вибачете! — крикнув він. — Добр дне!

Спів різко зупинився, після чого почулися квапливі кроки. Вхідні двері будинку Стойчева розчинилися, на порозі з’явилася молода жінка і здивовано подивилась на нас, ніби вона найменше очікувала побачити у своєму саду людей.

Я вже готовий був зробити крок уперед, але Ранов зупинив мене: він зняв свого капелюха, кивнув, уклонився й привітав її болгарською. Молода жінка, притуливши руку до щоки, розглядала Ранова із цікавістю і, здається, побоюванням. Із другого погляду вона виявилась не такою вже молодою, але в ній була така енергія й жвавість, що я подумав: саме вона може поратися на цьому прекрасному маленькому городі й господарювати на кухні з її смачними запахами. Волосся жінки було зачесане назад від круглого обличчя, на чолі в неї була чорна родимка. Очі, рот і підборіддя здавалися дитячими. Поверх білої блузки й синьої спідниці був надягнутий фартух. Вона уважно оглянула нас таким поглядом, що суперечив безвинності її очей, і я побачив, як після її швидких розпитів Ранов відкрив гаманець і показав свою картку. Була вона чи то дочкою, чи то економкою (у комуністичних країнах у професорів на пенсії хіба можуть бути економки?), але вона була досить гарна. Ранов вдався до нехарактерних для нього спроб зачарувати дівчину — він обернувся і, посміхаючись, відрекомендував нас.

— Це Ірина Христова, — пояснив він, коли ми потискували одне одному руки. — Вона «племянка» професора Стойчева.

— «Племінниця»? — перепитав я, гадаючи, що це якась складна метафора.

— Дочка його сестри, — сказав Ранов.

Він запалив ще одну сигарету й запропонував її Ірині, але та рішуче відмовилась. Коли він пояснив, що ми з Америки, вона здивувалася, звівши брови вгору, розкрила очі й оглянула нас дуже уважно. Потім засміялася, хоча я не зрозумів чому. Ранов знову насупився — не думаю, що він міг залишатися люб’язним більш ніж кілька хвилин поспіль. Дівчина повела нас усередину.

І знову будинок здивував мене. Може, зовні це й була мила стара ферма, але всередині, у темряві, що контрастувала із залитою сонцем стежкою до будинку, — знаходився музей. Двері з ґанку відчинялися у велику кімнату з каміном, у якому замість вогню грало сонячне світло. Меблі (темні, різьблені бюро із дзеркалами, вишукані стільці й лави) самі по собі були чарівними. Але мій погляд прикували й викликали в Хелен схвальне шепотіння вироби народного текстилю й примітивного живопису — переважно ікони, які перевершували якістю ті, що ми бачили в церквах Софії. Тут була Мадонна із сяючими очима, сумні немічні святі, великі, маленькі, підмальовані золотою фарбою або вставлені в срібні рамки апостоли, що стояли у човнах, мученики, які терпляче зносили свої муки. Багаті димчасті старовинні кольори відбивалися з усіх боків на килимах і фартухах, розшитих геометричним орнаментом. Тут були навіть вишита жилетка й кілька шарфів, прикрашених маленькими монетками. Хелен показала на жилетку, на якій з обох боків зверху вниз були нашиті маленькі кишеньки.

— Для куль, — пояснила вона тихо.

Поруч із жилеткою висіли два кинджали. Я хотів запитати, хто її носив, хто вставляв кулі й носив при собі ці кинджали. Під цими експонатами хтось поставив керамічну вазу, повну троянд і зеленого листя, які виглядали неприродно живими серед цих сумних скарбів. Підлога була добре відполірована. За відчиненими дверима я бачив ще одну кімнату.

Ранов теж озирався на всі боки, а потім пирхнув:

— По-моєму, професорові Стойчеву дозволили зберігати занадто багато національних скарбів. Це мало бути продане на користь народу.

Ірина або не розуміла англійської, або вирішила не відповідати на це: вона відвернулася, вивела нас із кімнати й повела нагору вузькими східцями. Я не знав, що очікував побачити нагорі Можливо, маленьке лігвище, печеру, у якій ледарював старий професор або, подумав я з тоді вже знайомим почуттям розпачу, ми можемо побачити акуратний, чистий кабінет, такий самий, як і той, котрий приховував гострий і блискучий розум професора Россі. Усі ці роздуми забулися, коли раптом двері нагорі відчинилися й назустріч нам вийшов сивий чоловік, невисокий, але ставний. Ірина поспішила до нього, взяла його за руку й почала щось швидко говорити йому болгарською упереміш зі збудженим сміхом.

Старий обернувся до нас, спокійно, тихо, із замисленим обличчям. На мить у мене виникло таке почуття, що він дивиться в підлогу, хоча він дивився просто на нас. Тоді я вийшов уперед і подав йому руку. Він потис її міцно, а потім повернувся до Хелен і потис її руку. Він був увічливим, офіційним, утім, дещо стриманим, але це була радше не стриманість,