Елізабет Костова - Історик

його обличчі. Його темні вуса ледь приховували невдоволено стиснуті губи, а пасмо чорного волосся на його чолі не ховало похмурого погляду. Офіцер шанобливо привітав його й відрекомендував нам як нашого гіда в Болгарії, пояснивши, що нам пощастило, оскільки Кразимира Ранова дуже поважають у болгарському уряді, а також у Софійському університеті, він знає багато цікавих визначних пам’яток цієї давньої й чудової країни.

Під дією бренді я потис холодну руку цієї людини й пошкодував, що нам не дають подивитися Болгарію без гіда. Хелен, здавалося, була менше здивована всім цим, вона привіталася з ним, на мій погляд, саме з належним почуттям байдужості. Містер Ранов не сказав нам ще жодного слова, але, здавалося, відразу зненавидів Хелен, навіть до того, як офіцер зауважив занадто голосно, що вона угорка й навчається в Сполучених Штатах. Від цього пояснення його вуса сіпнулися.

— Професоре, мадам, — сказав він, це були його перші слова, потім він обернувся до нас спиною.

Офіцер митниці посміхнувся й потис нам руки, поплескав мене по плечу, ніби ми давно були друзями, а потім показав у бік Ранова, даючи нам зрозуміти, щоб ми йшли за ним. За будинком аеропорту Ранов найняв таксі, у якому був такий старомодний інтер’єр, якого я ніколи не бачив у машинах: чорна тканина була набита чимось, що могло зійти за кінське волосся. Ранов сказав нам, що для нас приготували кімнати в готелі з найкращою репутацією.

— Гадаю, ви будете задоволені ними, а також чудовим рестораном. Завтра зустрінемося там за сніданком, тоді ви мені й поясните суть вашого дослідження, що вам потрібно і як я зможу допомогти вам. Без сумніву, ви захочете зустрітися з вашими колегами із Софійського університету, а також із керівництвом. А потім ми організуємо для вас коротку екскурсію історичними місцями Болгарії.

Він неохоче посміхнувся, а я подивився на нього з наростаючим жахом. У нього була дуже гарна англійська, незважаючи на акцент, але інтонація в нього була така сама, як і на тих касетах, за якими вивчають мову за тридцять днів.

У його обличчі теж було щось знайоме. Я, напевно, не бачив його раніше, але воно нагадувало мені когось, кого я знав. Від того, що я не міг згадати, хто ж це зрештою був, мені ставало дедалі гірше. Це почуття переслідувало мене в той перший день у Софії, не давало спокою під час цієї занадто розпланованої екскурсії містом. Софія була гарним містом — суміш елегантності дев’ятнадцятого сторіччя, середньовічної розкоші й сяючих нових будинків соціалістичної доби. У центрі міста ми відвідали похмурий мавзолей, у якому знаходилося забальзамоване тіло диктатора Георгія Димитрова, що помер п’ять років тому. Ранов зняв капелюх, перш ніж увійти в будинок, і повів за собою мене й Хелен. Ми приєдналися до болгарів, які мовчки проходили повз відкриту труну Димитрова. Обличчя диктатора було восковим, у нього були густі чорні вуса, як у Ранова. Я подумав про Сталіна, чиє тіло торік поклали поруч із Леніним у такому самому мавзолеї на Красній площі. Цим атеїстичним культурам подобалося зберігати мощі своїх святих.

Передчуття щодо нашого гіда ще погіршилися, коли я побачив, як він скривився з відразою, коли я запитав його, чи не може він улаштувати нам зустріч з Антоном Стойчевим.

— Містер Стойчев — ворог нашого народу, — сказав він роздратованим голосом. — Чому ви хочете побачити його? — а потім здивував нас, додавши: — Так, звичайно, якщо ви хочете, я можу це влаштувати. Він більше не викладає в університеті — з такими релігійними поглядами його не можна підпускати до нашої молоді. Але він знаменитий, можливо, тому ви хочете зустрітися з ним?

— Ранову наказали робити все, чого ми забажаємо, — зауважила Хелен, коли в нас випала хвилинка побути наодинці за межами готелю. — З чого б це? Чому хтось уважає це необхідним?

Ми злякано подивилися одне на одного.

— Як би я хотів знати, — сказав я.

— Нам треба бути дуже обережними, — обличчя Хелен набуло серйозного виразу, вона понизила голос, і я не зважувався поцілувати її прилюдно. — Давай домовимося із цього моменту, що будемо говорити лише про наш науковий інтерес, та й то якнайменше, якщо нам доведеться обговорювати роботу в його присутності.

— Згоден.

Розділ 55

Останніми роками я часто згадував, як уперше побачив будинок Антона Стойчева. Можливо, він справив на мене таке враження через контраст між урбанізованою Софією й цим раєм просто за містом, а може, я пам’ятав це через самого Стойчева, через його особливу, тонку присутність. Пригадую, що, побачивши вхідні ворота до будинку Стойчева, я зазнав гострого передчуття, майже затамувавши подих, ніби наша зустріч із ним була переломним моментом у пошуках Россі.

Набагато пізніше, коли я вголос читав про монастирі, які перебували за воротами візантійського Константинополя (це були святі притулки, куди тікали жителі, не згодні з тим чи іншим ритуалом церкви, де їх не захищали великі міські стіни, але там їх уже не могла дістати рука тиранів), я згадував Стойчева, його сад — із незграбними яблунями й вишневими білими деревами, будинок у глибині саду, свіже листя й блакитні вулики, старі подвійні ворота на нашому шляху, повітря цього тихого місця — повітря відданості й добровільної самотності.

Ми стояли перед воротами, поки курява осіла навколо машини Ранова. Хелен перша торкнулася ручки одного зі старих засувів, Ранов мовчки відійшов убік, ніби йому було огидно, що його можуть побачити тут, нехай навіть це будемо ми, а в мене виникло таке відчуття, наче я вріс ногами в землю. Я був немов загіпнотизований ранковим тремтінням листя, бджолами, а також несподіваним, огидним почуттям страху. Якщо від Стойчева, подумав я, ми не дістанемо допомоги, — то зайдемо в глухий кут, і в такому разі ми повернемося додому, пройшовши довгий шлях у нікуди. Я сотий раз уявив, як полечу назад у Нью-Йорк із Софії або Стамбула, — мені ще раз хотілося б побачитися з Тургутом, — своє життя вдома, але без Россі; розпитування із приводу того, де я був, проблеми з деканатом через мою тривалу відсутність, свою роботу про голландських купців (спокійних простих людей), над якою тепер працюватиму з якимось занадто правильним новим науковим керівником, а також зачинені двері кабінету Россі. Найбільше я боявся тих зачинених дверей і розслідування, неадекватних питань поліції: «Так, містере… е… Пол, здається? Ви виїхали через два дні після зникнення вашого наукового керівника?», — а також малолюдних зборів здивованих колег на церковній церемонії, і нарешті розпитувань про роботу Россі,