Елізабет Костова - Історик

тему, але хотілося б дізнатися більше — для статті, яку хочемо написати. А особливо нам цікаве життя монастирів Болгарії в пізньому середньовіччі, зокрема, деякі шляхи, якими прочани подорожували Болгарією, а також ті, якими вирушали з Болгарії в інші країни.

Стойчев пожвавився, киваючи головою з явним схваленням, його тонкі вуха спалахнули в сонячному світлі.

— Це дуже гарна тема! — вигукнув він і подивився кудись повз нас, мені здалося, що він вдивляється в минуле, ніби воно відокремлене стіною часу, мовби він бачив краще, ніж будь-хто у світі, той період, про який ми щойно сказали. — Ви пишете про щось конкретне? У мене є дуже багато рукописів, які можуть бути вам корисні, я був би щасливий дозволити вам глянути на них, якщо бажаєте.

Ранов ворухнувся у кріслі, і я ще раз відчув, що мені не подобається його присутність. Але нарешті майже всю свою увагу він зосередив на симпатичному профілі Ірини, яка сиділа в іншому кінці кімнати.

— Бачте, — сказав я. — Нам би хотілося побільше довідатися про п’ятнадцяте сторіччя, про кінець п’ятнадцятого сторіччя. Міс Россі провела досить велику роботу про цей період історії своєї рідної країни — це…

— Румунія, — вставила Хелен, — хоч я виросла й здобула освіту в Угорщині.

— О, то ви наші сусіди, — містер Стойчев обернувся до Хелен й обдарував її однією із найніжніших своїх посмішок. — Ви з Будапештського університету?

— Так, — сказала Хелен.

— Мабуть, ви знаєте мого друга, професора Шандора?

— О, так. Він декан історичного факультету. Ми з ним майже друзі.

— Дуже добре, дуже добре, — повторював професор Стойчев. — Будь ласка, передайте йому мої найкращі побажання, як тільки вам випаде нагода.

— Обов’язково, — Хелен посміхнулася йому.

— Хто ж іще? Не думаю, що ті, кого я знаю, усе ще працюють там. А от у вас дуже цікаве ім’я, професоре. Я знаю це ім’я. У Сполучених Штатах, — він знову обернувся до мене, а потім подивився на Хелен, і я з тривогою помітив, що Ранов, прищулившись, дивиться на неї, — є відомий історик Россі. Може, він вам родич?

Я здивувався, коли помітив, що Хелен почервоніла. Я вважав, що вона була не готова обговорювати публічно це питання або сумнівалася в тому, чи варто їй визнавати це, а може, вона помітила, що Ранов уважно прислухується до розмови.

— Так, — сказала вона коротко. — Він мій батько. Бартоломео Россі.

Я думав, що в Стойчева виникне природне запитання, чому дочка американського історика називає себе румункою і виросла в Угорщині. Але якщо в нього й були такі питання, він тримав їх при собі.

— Так, так, відоме ім’я. Він написав дуже багато чудових книг — і на такі теми! — Стойчев ударив себе в чоло. — Коли я прочитав деякі з його ранніх статей, я подумав, що з нього вийде гарний спеціаліст з історії Балкан, але, як я розумію, він залишив цю тему і перейшов до інших.

Мені приємно було переконатися, що Стойчев знав праці Россі й добре відгукувався про них: можливо, знайомство з ним було своєрідною рекомендацією і навіть дозволило завоювати певну симпатію.

— Так, так воно і є, — сказав я. — До речі, професор Россі не тільки батько Хелен, він також мій куратор, я працюю під його керівництвом над своєю дисертацією.

— Як вам пощастило! — Стойчев склав перекручені венами руки перед собою. — Про що ж ваша дисертація?

— Ну, — почав я, і цього разу настав мій час червоніти (я сподівався, що Ранов не дуже придивляється до кольорів обличчя). — Вона про голландських купців сімнадцятого сторіччя.

— Дуже цікаво, — сказав Стойчев. — Це дуже захоплива тема. Що ж тоді привело вас у Болгарію?

— Це довга історія, — сказав я. — Ми з міс Россі зацікавилися зв’язком між Болгарією й православною громадою в Стамбулі за тих часів, як оттомани завоювали місто. Хоч це і відхилення від теми моєї дисертації, ми написали кілька статей з цього питання. До речі, я нещодавно виступав із доповіддю в Будапештському університеті про історію Румунії під гнобленням турків. — Я відразу схаменувся: це була помилка, можливо, Ранов не знав, що ми були і в Будапешті, і у Стамбулі. Але Хелен залишалася спокійною, і я закінчив фразою: — Ми б дуже хотіли закінчити дослідження про Болгарію і сподіваємось, що ви можете нам допомогти.

— Звичайно, — терпляче сказав Стойчев. — Якщо ви можете сказати мені точніше, що саме цікавить вас у середньовічних монастирях і маршрутах прочан, а також в історії п’ятнадцятого сторіччя взагалі Це приголомшливе століття в історії Болгарії. Ви знаєте, що після 1393 року більша частина країни опинилася під оттоманським ярмом, хоча деякі області Болгарії залишалися вільними до середини п’ятнадцятого сторіччя. Відтоді наша культура зберігалася здебільшого в монастирях. Я радий, що ви цікавитеся монастирями, тому що вони є одним із найбагатших джерел спадщини Болгарії.

Він замовк і розчепив руки, наче хотів довідатись, наскільки ми знайомі із цим предметом.

— Так, — сказав я.

Я нічого не міг вдіяти, доведеться говорити про частину нашого дослідження в присутності Ранова. Зрештою, якщо я попрошу його піти, в нього відразу виникнуть сумніви щодо мети нашого перебування тут. Залишалося тільки формулювати питання по-науковому, щоб вони звучали якомога більш безособово.

— Ми гадаємо, що існував цікавий зв’язок між православною громадою у Стамбулі та монастирями Болгарії в п’ятнадцятому сторіччі.

— Так, звичайно, це правда, — погодився Стойчев, — особливо відтоді, коли Мехмед Завойовник віддав болгарську церкву під юрисдикцію патріарха Константинопольського. До цього наша церква була незалежною — у нас був свій патріарх у Велике Тирново.

Я відчув хвилю подяки до цієї людини з його ерудицією й дивними вухами. Мої коментарі були беззмістовними, а він намагався відповідати на них обачно, не кажучи вже про інформативність та ввічливість.

— Саме так, — сказав я. — Нас особливо цікавить… ми знайшли лист… коли недавно перебували в Стамбулі, — я намагався не дивитись на Ранова, — ми знайшли лист, що стосується Болгарії: група ченців вирушила з Константинополя до одного з болгарських монастирів. Нам потрібна ця інформація для однієї з наших статей. Може, вони були прочанами… ми не впевнені.

— Розумію, — сказав Стойчев. Його очі сяяли, як ніколи. — Чи є дата на листі? Ви можете мені розповісти про зміст листа або про те, хто написав його? Якщо ви знаєте, звісно. Де ви знайшли цей лист? Кому він адресований?

— Звичайно, — сказав я, — у нас навіть є копія цього листа. Оригінал написано слов’янською, чернець зі Стамбула переклав його для нас. Оригінал зберігається в архіві Мехмеда II. Може, ви самі хочете прочитати лист?

Я відкрив