Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

— Вона навіть ім'я відповідне вибрала, — посміхнувся Кирило, і діставши сигарети, прикурив одну, видихаючи в сторону дим.

— Я вб'ю кожного, хто посміє їх скривдити. Кожного!

— Ми їй до скону зобов'язані тепер. Чорт, та що й казати, не кожен мужик таке переживе!

— Сам не знаю, як тепер змиритися зі своїми думками. Дивлюся на Лію і всередині все перевертається.

— Я розумію, що буде нелегко, але доведеться змиритися з тим, що вона зробила, і бути вдячними їй. А що стосується довіри, просто переверни її світ в кращу сторону, і вона сама потягнеться до тебе.

— Я мрію про цей день. Тому що бути поруч і бажати торкнутися, але боятися налякати її, це дуже складно. Лія боїться буквально всього, я вже не кажу про те, щоб залишити Лапочку одну.

— Якщо там дві бабусі, то нудьгувати вам не доведеться, а Ліка послужить відмінним ліками для Лії.

— Дай Боже!

Я замовк, знову поринувши в свої думки, і тільки подивився на Кирила, який робив чергову затяжку. Зараз би теж закурити, та тільки пообіцяв собі заради доньки кинути, не хотів приходити до неї з цим неприємним запахом. До доньки, як і до коханої жінки, тепер уже дружини, тільки з квітами, тепер все буде так, як вони захочуть.

— Слухай ти, розумнику! Від Лії отримав я, між іншим, але і ти чекай «привіту»!

— Дізналася? — ошелешено глянув на мене брат, загасивши недопалок в попільничці. — І як?

— Пообіцяла, що відрубає тобі одне місце!

— Дуже смішно! Подякував би мені краще за те, що вона твоя дружина тепер, інакше б сам довго випрошував у неї.

— Спасибі, звичайно, і таке інше! Але довіру таким чином я точно не заслужив!

— Ну, тепер, завдяки мені, ви осередок суспільства, а решта за тобою.

Два тижні тому Кирило прийшов в лікарню де лежала Лія і простягнув мені документ про її розлучення з Шираєвим. Я дуже здивувався, тому що ні самого Артема, ні свідоцтва про смерть не було, а значить, брат провернув це абсолютно по-своєму. Але також повідомив, що офіційно цей покидьок вважається померлим, а у висновку зазначено, що він випадково впав з чотирнадцятого поверху свого будівництва. Мене влаштовувала така інформація, але ось що вразило — він повідомив, що тепер ми з Лією чоловік і дружина, а подяки за це він не просить, гівнюк. Як реагувати на новину я не знав, хоча і мріяв, щоб мала за законом була моєю, але ось її реакцію не уявляв. Боявся, що відмовить і пошле, але сьогодні вона хоч і не зраділа, але і не погнала розлучатися, що вже було плюсом. І спасибі тещі, яка так несподівано проговорилася, тим самим трохи мене рятуючи. Здається, щодо своєї жінки я став трішки боягузом. Але добре, що мамам тоді про все розповів, тому що тільки Бог знає, як би я збирався повідомити Лії про нашу нашвидкуруч створену сім’ю. Язик не повертається назвати це шлюбом.

— До речі, про осередок! — згадав я, і вирішив, що пора розповісти братові, про що сам давно не думав. — Пам'ятаєш, виродок говорив про те, що у мене є? Про сімейну реліквію.

— Якщо ти вважаєш за потрібне мені не розповідати, то не потрібно.

— Я так не вважаю, Кириле. Перед смертю мені дідусь передав сімейну реліквію — червоний алмаз. Коли діти нашої сім'ї одружуються, вони отримують цей дар, він приносить щастя і благополуччя. Коли мама виходила заміж за батька, дідусь не передав їм камінь, він не повірив, що той любить його дочку.

— Він що, такий дорогий, що батько готовий був нашкодити власним дітям? — примружившись, запитав Кирило, напевно все більше і більше розчаровуючись у батькові.

— Гроші творять з людьми неймовірні речі. А вже тим більше такі!

— Про яку ж суму йдеться?

— Мова про трильйони.

— Ніхера собі! — присвиснув брат і піднявся з місця, щоб налити ще віскі.

— Червоний алмаз найдорожчий камінь в світі. Я не буду, — відповів на пропозицію пропустити ще по сто грам.

— Значить, ось яка ціна наших життів?!

— Тепер ти переконався, на якого гівнюка чекав все дитинство?

— Мені шкода, шкода, що я не можу сказати йому в очі, який він покидьок, — відпивши зі склянки і скривившись, задумливо мовив Кирило. — І де він знаходиться? Алмаз?

— У Національному банку Риму.

— Добре сховав.

— Дідусь сказав, щоб ми самі вирішили кому він дістанеться, — згадав я слова улюбленого діда і посміхнувся, уявляючи, що він зараз дивиться на нас з гордістю.

— Я думаю тут і вирішувати нічого, правда, брате?

— Правда.

Повернувшись ввечері додому, я з посмішкою зазначив, що всюди стояли величезні вази і кошики з букетами. Ще після розмови з Кирилом я подзвонив Михайлу і попросив заповнити будинок трояндами, і хлопець не облажався, зробив все на вищому рівні. На підлозі й усіх поверхнях, починаючи від холу, вітальні, їдальні і, закінчуючи коридором другого поверху — все заставлено квітами. Тепер мені хотілося, щоб так було завжди, тому що я розумів, як важливо жінці отримувати квіти, тим більше Лії, в такий важкий момент. Таким розмахом, нехай і пафосним, я хотів, щоб в її душі все розцвіло, щоб вона виходила із спальні і бачила, який світ прекрасний і є сенс жити далі. Пора довіритися і бути щасливою. І я сподівався, що вона вже бачила цю красу, тому що їй точно б сподобалася квіткова галявина.

Пройшовши вузькою доріжкою до сходів, я почув з боку кухні гучний чих, і розвернувшись, поспішив на звук. Чхнули ще кілька разів, поки я дійшов, але варто було мені увійти в їдальню, як з кухні почувся мамин незадоволений голос:

— Ну, Дамір, нехай тільки трапиться мені на очі — сам особисто винесе всі квіти!